Монолог блазня
2 Я чув про жінку, яка кохала…
10 років подружнього життя… Жінка світилася щастям, мов закохана наречена…
Раптом пішов чоловік, .. до молодшої…
- Тепер потанцюй, тепер погарцюй, - шепотіли-шипіли
заздрісні сусідки…
- Бідолашна, нещасна, оченьки погаснуть,
похилиться головонька, - то вже подруги “підколодні”…
А цур вам! Попри все – вона кохала! Вона світилася любов’ю, мов зурочена, сп’яніла від кохання наречена…
Вона кохала! ЇЇ любові вистачало і на чоловіка-гультяя, і на дітей, яких вона самостійно ставила на ноги, бо чоловік не допомагав, а вона не позивалася…
Линув час, порозлітались діти. Не забували, навідували…
Вона кохала! Хазяйство не було тягарем.
- Він помилився, його заморочили, він повернеться…У будинок, де на нього чекає затишок, вечеря, любов…
Я чув про жінку, яка кохала…
Здавалось, що час не мав влади над нею. Усміхнена, молода, щаслива.
- Щаслива!? – Дурна! – шепотіли-шипіли літні вже сусідки...
- Закохана, - усміхалась вона.
Нарешті! Сталося: - він повернувся!
Не дуже постарілий, стрункий, гарний…Втомлені, винуваті очі…
- Проходь, сідай, будемо вечеряти, - закохано дивилась вона.
Зненацька щось трапилось.
- Зачекай, я зараз, - вона вийшла на двір. ЇЇ прекрасні очі сповнились жахом.
Вона більше не кохала! Кохання щезло миттєво, раптово…
У хаті хтось чужий! На серці, на душі – пустка! Не було чим жити.
Тамуючи несамовитий крик, вона вибігла за хвіртку, щезла у сутінках.
Більше ніколи, ніхто її не бачив.
Ніхто, ніколи!
Я чув про жінку, яка кохала…
