Кажуть, що потрібна всього одна хвилинка, щоб помітити особливу людину, лише година-щоб її оцінити, і всього день-щоб її полюбити, але потім знадобиться ціле життя, щоб її забути. (невідомий автор)
- До Києва?
- Так сідайте.
Холодні ранки, а в авто затишно. За смужкою тоненького скла-осінь. Якось так незрозуміло, спочатку ця пора така красуня, немов її вдягає найдорожчий і найвідоміший модельєр, вкладаючи в неї всі свої задуми і мрії. А згодом вичерпавши свої ідеї, скине з неї жовто-багряне мереживо перетворивши її на змучену втомлену жінку, думки якої ріжуть зболілу душу. Отака вона пізня осінь...
- Отакої осінньої пори, моє кохання голосувало на дорозі і попросилось підвезти.
Його голос звучав тихо, якось боляче-ніжно. Відчувалось, що йому просто треба поговорити.
- Вам нецікаво? Та це й не дивно, але іноді...
Вона промовчала не повертаючись дала зрозуміти, що вислухає, бо знала, що саме іноді чужі незнайомі, хай не зрозуміють, але принаймні вислухають...
- Це я зараз відчув, що то було справжнє. А тоді, можливо втіха, можливо пристрасть, можливо адреналін, який вносив свої корективи у буденність.
В Її пам`яті спливла затишна кав`ярня на розі вулиці, де було тепло і привітно, і пахло щойно змеленим кавовим зерном. Саме там Її кохання постукало до Неї...
- А вона летіла до мене, незважаючи ні на що, приймаючи мене таким, як є. Мене це захоплювало і втішало, це приносило задоволення, але згодом, неначе набридало, і я робив що хотів, а ще думав, що вона хоче мене приручити, підпорядкувати собі, і страх бути невільним брав верх, а ще була впевненність, що нікуди не дінеться, тому дозволяв собі поводитися з нею, як вважав запотрібне... А виявилось по іншому-вона просто любила.
Вона слухала і мовчала. Близьке і знайоме. І навіть не хотілось, щось радити і співчувати. Схоже на осінь. Красивий початок, де серце виривається від побаченої краси, де світ грає такими барвами, що тільки раз в житті вони малюються душею, і сумний кінець, де хтось безжалісно нанесе чорно-сірий тон. І в кав`ярню вже забігаєш, щоб випити кави, і аромат щойно змеленого зерна вже буденний, і на дорозі голосує не кохання, а попутний, який дасть декілька купюр, як вдячність, що його підвезли..
- Ви даруйте, що так.., дуже хотілось вибалакатись. Час він вилікує...
- Час не має лікувальних властивостей, час навчить жити з болем, і це добре, що Ви відчуваєте біль, значить Ви жива людина. Все владнається за винятком того, що справжнє, яке стукало, кричало і просто любило-зневірилось, бо Ви були впевнені, що нікуди не дінеться...
- А я думав, що Ви не слухаєте.
Вона дістала двадцять гривень і мовчки поклала на капот...
"- А вона летіла до мене, незважаючи ні на що, приймаючи мене таким, як є. Мене це захоплювало і втішало, це приносило задоволення, але згодом, неначе набридало, і я робив що хотів, а ще думав, що вона хоче мене приручити, підпорядкувати собі, і страх бути невільним брав верх, а ще була впевненість, що нікуди не дінеться, тому дозволяв собі поводитися з нею, як вважав за потрібне... А виявилось по іншому-вона просто любила."
Якщо і є якісь перепони для слова, або бетонні стіни, невичерпні криниці живого слова завжди будуть оновлені свіженькою водою. І такі чарівні кавові нотки. Супер.
у кожного, мабуть, є потреба бути вислуханим...незнайомий слухач - як раптове просвітління. З`явилось, бо так і треба - лише на мить, щоб навчити жити з болем...Дуже глибока мініатюра...
