Ілюзія правдивості (Горобиновий лікер)
з рубрики / циклу «Ілюзія правдивості»
dormir, fu da un angelo skolpita
in questo sasso, e perche dorme ha vita
Destala, se nol credi, e parleratti ( Дж. Батіста Строцці)
- От і виграється до нового року, а там дітям передам, хай на свято посмакують, а на Різдво отця Володимира із його свитою пригощу. Головне не пересушити і з цукром вгадати, тоді і колір глибоким буде і смак неперевершеним.- з такими думками збиралась Вона по ті ягоди...
Ой, як же гарно в тому гаю!!! Та й гаєм то назвати важко, так острівець із десятка дерев, що зросли на занедбаному полі. Купка берізок-подружок у білих сарафанах, запнуті у листяні свої хустинки, які змінюють колір так само як і одна пора року змінює другу. Бач, як осінь їх причепурила, зробивши такими красунями, загорнула у золоті шалі. Шелестять мов балакають, а може перешіптуються спостерігаючи за тими двома, що якось осторонь...
А горобина вже достигла і дубове листя стало бронзовим. Дивно, хто посадив тих два дерева поруч? Може пташка яка занесла насіння? Чудно бачити їх таких різних. Скільки пісень про них складено, а поєднання немає, так як і в житті, буває так станеться, що й хотів би розібратись, та до купи скласти, та де там, ніяк не виходить. І хотів би відповідь знайти, а зась тобі.., тільки непорозуміння, недомовленність, проблеми. Хтось береже, а хтось руйнує, і вже не дивишся прозоро на те все, що відбувається, копаєш в собі, шукаєш виправдань комусь...
Горобина від рослин родини розових. Харчова. медоносна, лікарська, танідоносна, фарбувальна, декоративна. Скільки якостей! А красива яка!, ну хіба не Жінка? Добра і ніжна, коли квітує. Незалежна і горда, коли достигне...
Осінь, улюблена як мрія... Чомусь так легко і водночас душевно пусто. Око радіє від багатства кольорів, які притаманні тільки осінній чаклунці. Як гарно навкруг, як затишно в тому гаю. Легенький вітерець навіває спогади. Чому? Хто зна? Закінчилось? Невідомо? Важко? Той біль вже, аж приріс. Нахлине, і очі стають вологими. Чому? Чому? Відкинь, бо на ті питання відповіді не існує...
Щось невагоме легке торкнулося Її руки. Комашечка-божа корівка. Тендітний жучок, який несе доброту і завжди згадаєш дитинство. А може то звісточка? Ні! Закінчилось... Не докричатись, не дочекатись. А може й справді буде звісточка? - Не втішай себе - говорила Вона сама собі. Інтернет працює справно і дає змогу, не відчувати відстані... Досить літати у спогадах, он ягоди перестиглі, так і просяться у кошик. Яка ж красуня достигла горобина, погляду не відвести...
Її бабця була вправна господиня, і Жінка неабиякої мудрості. Вона не втомлювалась вчитися і вчити Її свою улюблену першу онуку. Саме від бабці Вона навчилась, всьому, що необхідно вміти і знати кожній хранительці домашнього вогнища. А ще вона була неабияким романтиком. Повз бабцине око не проходило нічого. Це стосувалось всього що оточувало її...
- Дочко( саме так вона Її називала) а ну йди, щось побачиш. На господарському дворі курі клювали зерно. Важний півень спостерігав за своїм гаремом. В червоному жупані, оздобленому зеленуватим перламутром, в чоботях зі шпорами, такий собі пан, все на курочку поглядає, яка осторонь від усіх, і не підпускає того красеня до себе, немов образив він її. - Он дивись, бачиш окремо курка ходить. Вона одна в тому стаді така. Придивись, в неї пір`ячко до пір`ячка складене, вона така вся чистенька, тримається гордо, осторонь від оцих крикух, вона сама по собі, бач як до неї набиваються у подружки... Таким чином бабця вчила розбиратися в людях, вона ніколи ні з ким не лаялась, з усіма була в гарних стосунках, була подільчива, та подруг близьких ніколи не мала...
Вітер запутався у дубовому листі і затих. Ось він могутній здоровий-рід дерев букових. Однодомний і світолюбний, до якого треба ставитись з пошаною і любов`ю. Справляє враження потужності і сили. Мужній і шляхетний. Ну хіба не чоловік?, якого малює собі кожна жінка. Навіть у біблейній традиції-гордий і зарозумілий. Не підступитися до такого. Знов дивно, як то два таких дерева, як дві особистості зростають поруч... Нема поєднання, проте хто зна буває всяке.
Аж сердечко зайшлося, ось тобі й звісточка. Ні адреса не та, зовсім не та...
- Привіт! Де ти пропала? Ти зникла! а я пишу і чекаю... Не забуваю, твою розповідь про шоколадку з дитинства... Твої солодощі дитинства. Уявляю тебе постійно.
- Привіт, дякую. що не забуваєш, приємно.
Навіщо Вона відповідає? Навіщо дає людині надію?
Бабцині лікери, вина і спотикачі славились на весь хутір. Вона робила ті горілчані вироби з усього з чого тільки можна було зробити. Ось тобі слив`янка, то для кумів, ось смородиновий спотикач, то на якусь гульню, щоб гарно гулялось, ось вишняк, може коли сусідка на хвильку забіжить, грушівка, аББиркосовка (і ніяк по другому), суничне жіноче легеньке, шовковичне, то для чоловіка (дуже дідик любив шовковиці) і звичайно. незвичайний горобиновий лікер. Головне було не прозівати саме ту стиглість ягід, коли зовсім трошки їх торкнеться легка приморозь, от тоді саме час. Бабця називала той напій Коханим. Кожну ягідку перебирала, вимивала, бережно вкладала на деко, витоплювала піч і підсушувала бурштиново-червоні намистини. Варила цукровий сироп, з`єднувала з горобиною, а далі як казала - секрет хвірми...
Це з часом Вона зрозуміла, що була в бабці якась таємниця, пов`язана з тим лікером, та й про курку недаремно старенька розповідала. Бо ото закохаєшся в такого півня, а він ціни собі не складе, бігає від одної до другої, сокоче над вухом... Та хай то вже ніхто не дізнається.
- Я у відрядженні, аж на заході, тут така краса, такий колорит, таке повітря! А хочеш я тобі щось привезу?
-?????
- Ну то хоча б дозволь пригостити тебе шоколадкою з дитинства...
Шоколад не смакує до того лікеру, він там зайвий, в тому напої присутнє і зібране все, що може бути в коханні (адже бабця знала що саме потрібно додавати)... Щоб в міру солодкого і терпкого, щоб.., та що там казати хто кохає, той знає смак того почуття...
Вона наламає кетягів горобини і переплете їх з дубовим листям, зробивши осінній букет-спогад про кохання. Червоні ягоди-гаряче серце і сталеве листя-холодний роздум і розрахунок. Отак Вона поєднає те, що ніколи не з`днати.
Про що шумів той осінній гай? Про що перемовлялись берізки-подружки? Може вихвалялись перед дубом-мовчуном своїми жовтогарячими хустками?... А може з заздрістю дивилися на горду і незалежну горобину, яка принизившись дала торкнутися до себе дубовому листю? Хто зна?..
