Джанкой
Джанкой. Між війною і раєм пір’я кольорового папуги. Напругу жил в гомілках перебороти гіркотою втоми неможливо. Важлива тільки ціль в заметіль. Щоби мушка прицілу цілила тільки в яблучко. Скачки на вибоїнах маразму – моя робота. Втриматися в сідлі – моя турбота. Коза договору з дияволом пройшла погодження. Пожежа душі виривається в строки. Без зайвої мороки. Заламує руки меркату конвой. Джанкой.
Джанкой. Мишина метушня загнала в піцерію. Піцерія і я. Колія чекає потягу. Стрілки годинника не йдуть. Моє бажання – вирватися скоріше з полону чужого міста, чи містечка, чи містякового обісця татарського вжитку. Влітку тут напевно зеленіє виноград, схили гір зеленіють, зеленіють простори доріг і німіють уста заблудлого очевидця від краси і коси заплетених вражень. Проводжу рукою по скатертині. Офіціант, меню і бутафорна гостинність. Його ніс задертий доверху. Вуха стирчать кумедно. В очах – блиск медальйону золотої мрії. Виграти. Вирватись. Виткатись стрічкою успіху крізь грати провінційного застою. З Джанкою.
Джанкой. В піцерії вирій. Сюди залетіли і їли. Зграя заробітчан: спортивні штанці, розтягнуті кофти, потерті гаманці і лиця; кремезні долоні і жорстке волосся без зачісок. Перед ними графин, в графині рідина, в рідині спирт, в спирті етил. Злидні прорвали сімейний тил. Голосно говорять. Цокаються. П’ють. П’ють. П’ють. Уб’ють реальність алкоголем і поїдуть далі полем, потягом, плацкартом, в дирку на мапі.
Три жінки. Повнуваті фігури. Безвкусні манікюри. Павутиння обману вічної молодості зморщує шкіру на шиї. Попіл краси, що повільно горить, маскується фарбою «Palette». Розмові тихші. Сміх дзвінкіший. Щоби всі чули, що ще сміється, ще радується і триває та, що чекає трамвая. Що живе привабливість і занедбаність відганяється мітлою.
Третій гість, мій герой. Його не бачу. Тільки чую телефонну розмову. Знову і знову про і одне і те ж саме, про втрату коханки. Напевно, ще зранку він п’є, вливає в себе впевненість з краю стакану. Я доїдаю. Піцу і злість на приморську сирість. Щирість відчайдуху так і пре з мого гостя, героя, персонажу Гойї, з витягнутим лицем до кромки абсурдного собору. Свободи, йому хочеться свободи і води, щоб просушити горлянку, і замінити сльози, погрози, відчай і прокляття горе-коханця. Я п’ю каву. Він викликає друга. В поміч, пліч-о-пліч долати незгоду в серцево-судинних стосунках джанкойських амурів. Поки їде друг, я вдивляюся в підлогу. Подовгу знаходячись десь, ти втрачаєш тут. Губиш суть. Тоді тільки шлють привіти поцвілі мрії, упирі святих можливостей, що звуться будні. Приїхав друг. Він слухав його запитання. Чому вона мене кинула? Чому вона мене? Чому вона? Чому? Я мовчу і не бачу. Лише слухаю. Вдача проходить повз мого героя, як туман між пальців. Друг не розуміє. А я розумію. Як туман крізь пальці… Герой нервує. І йде палити. Чи то сигарету, чи то квитки на безтурботну старість. І ось він – в центрі залу. Він носить барсетку. Ноги короткі. Обвислий живіт. Його пасок на брюках – це пасок безпеки. Тепер я бачу. І знаю, чому вона його кинула. Як туман крізь пальці проходить вдача. Крізь мого героя. З Джанкоя.
Джанкой. Піцерія. Навпроти вокзал і стоптані каблуки вечора. Голос диспетчера десь там, де каси, лавки, камери схову і хтиву запльовані кутки. Гуртки подорожніх мовчки діляться сном між собою. Помічаю, що ліхтар наді мною щоразу змінює колір: синій, зелений, червоний, жовтий, синій, зелений, червоний, жовтий, синій, зелений, червоний, жовтий, синій, зелений, червоний, жовтий, синій, зелений, червоний, жовтий. Рахунок закінчено. Рахунок принесено. Я розраховуюсь. Приховуюсь від думки, що мені не вистачає сміливості бути ніким. Простим і хорошим, десь посередині динні існування пахнути білою м’якоттю звичайного фрукту. Закидаю сумку на плече. І йду. Переходжу вулицю. Де Петро, який попросить у мене допомоги? Кому обтерти ноги косима? Магдалина сіла в 13 вагон і давно закачала відданість в п’ятий айфон. Рух. Моє бажання – побачити мітинг мертвих мух. Моє завдання – ковтнути останній звук, який може когось образити. Пора залазити. На полку. Верхню. Провідник, як заборонений довідник інтимних місць. Чай. Стукіт коліс. Дорога в завтра. Вікно вагону. Ліхтарі перону. Лягаю і лаю свою відчуженість від світу. Де стільки світла. Де щастя. Радість. Де рідні. Близькі і небайдужі люди. І знову в сварці із собою. Я їду.
