Край каменя
Кажуть той, хто вчинив убивство, не зможе зупинитися. Не вірте цьому. Насправді, той, хто убив, не захоче зупинятися.
Мене звати Саша і я вбивця.
У сім років я перерізав горло курчаті кінцем алюмінієвого дроту. Просто запустив його з усієї сили у зграю жовтих пташенят, яку мати примусила пасти. Дріт шмагнув курча прямісінько під дзьоб. Воно впало на землю і ще добрих десять хвилин тряслося у передсмертних конвульсіях. З вузького порізу дотепно цвіркала кров. Я торкнувся її пальцями. Кров тепла та липка (це моє перше вагоме відкриття). Я закопав його труп під сусідським парканом, а могилку прикрив лопухами. Хрест не ставив. Та мені було лише сім років, тому не робіть з мене безбожника.
Не думаю, що це була моя перша жертва. Просто я її пам’ятаю. Інші пам’ятають кольорові картинки зі свого дитинства: галявини, квіти, сонце і тепле молоко. А я пам’ятаю перерізану курчатову горлянку.
Я впевнений, що до цього були й інші жертви. Бо занадто я закоханий у таку огидність. Приміром, я полюбляю розривати дощових черв’яків: я розтягую їх до тих пір, поки їхнє слизьке тіло не рветься навпіл. Стискую два протилежних кінці черв’яка своїми пальцями і повільно-повільно тягну у різні боки. Інколи мені здається, що я чую, як щось хрускотить у них в середині. Та я знаю, що у них немає кісток. Вони ж хрящеві (подивіться в підручнику з біології за восьмий клас). Я дуже шкодую, що вони німі, себто, не можуть кричати. Це була моя перша претензія щодо налаштувань світу: чому дощові черв’яки не кричать?
З роками мої жертви також набирали у розмірах. Коли мені було десять, я катував жаб. Я ловив їх на ставку коло нашої хати. Вони, падлюки, вічно заважали спати, спричиняючи вночі свою дратівливу веремію. Я засовував у їхній зад соломинку і надував до тих пір, поки ці тварюки не ставали схожими на зелену повітряну кульку у середині якої бовтались жалюгідні кишки. Потім я жбурляв їх у ставок і ошелешено гиржав спостерігаючи, як вони безпомічно борсались на воді. Я міг годинами чекати, поки жаба не здується і не здохне. Якось за цілісінький день я надув їх так багато, що наш ставок увесь був у цих огидних напівживих пухирцях. Це мій перший особистий рекорд.
Звірі займали усю мою увагу. Повертаючись зі школи я неодмінно навідувався до недобудованого дитячого садка, де завжди можна було знайти жертву для моїх тортур. У зарослому дворі водилось багато ящірок. Я пітнів і збивав коліна допоки не ловив хоча б одну. Як тільки вона мені попадалася, я виплескував на неї увесь свій гнів і це було, по-справжньому, страшно. Я полюбляв содому, яку особисто назвав «кодола». Я вичитав це слово у підручнику з української літератури і воно стало мені до снаги. Так от, я розчепірював ящірці пащу і повільно нанизував її на тонкий дрючок протикаючи наскрізь. Особливо мені подобалось, як іншій кінець дрючка розривав плазунову шкіру і виринав з-під хвоста весь обмотаний нутрощами. Думаю, що як тільки ящірка потрапляла до моїх безжалісних рук, вона починала молитися. Це було моїм першим питанням на тему релігії: чи вміють ящірки молитися?
За знаком гороскопу я Рак. Я цим дуже пишаюся, адже раки поїдають падаль, а я обожнюю падаль. Ми жили недалеко від скотобійні і звідти часто доносився нестерпний сморід падла. Усі гидилися, закривали носи і вічно харкалися, а мені подобалося. Я дуже довго вважав, що кращого від того запаху і немає нічого. А виявляється – є. Ви чули, як пахне матня? Звісно чули. Мені подобається, коли від мене тхне матнею. Тому я не дуже люблю митися.
На вихідних я постійно тікав з хати, щоби не працювати. Тікав через дорогу на стройку до недобудованої п’ятиповерхівки. Взагалі, у нашім краї багато таких напівзруйнованих споруд. Я ніяк не второпаю: чи то їх не добудували чи розікрали збудовані. Та в будь якому разі вони стали надійним сховищем для наших хлопців. Там вони курили траву і пиячили. Я дивився на них із захопленням і мріяв, що коли виросту теж буду ось так сидіти навпочіпки цілими днями, бухати, курити і лускати зернята. Я прагнув понад усе бути схожим на них, тому курити навчився ще у третьому класі і з тих пір не кидав. А я й не знаю ліпшого заняття, ніж посмалити папіроску.
Там, у підвалах стройок у мене з’явилися друзі. Ми завжди були разом. Багато курили, а вночі ходи цупити металолом. Ми залазили до чужих дворів і виносили звідти усе, що можна було здати: відра, чавунові баняки, редуктори, мідні обмотки та інше залізяччя. Ми відкручували колеса в автівках і знімали з них акумулятори (знаєте, за ті металеві штуки давали непогані гроші). Однієї ночі ми поцупили бронзовий бюст якогось військового діяча, що красувався у місцевому парку. Тоді здійнялася велика шумиха: міліція нишпорила по усім куткам, але нічого не знайшла. Ми його добре сховали – втопили у ставку. Нас то все непомірно тішило. Так ми стали дорослими, нас почали поважати старшаки, прийняли у свою зграю і ми бухали з ними, як рівні. Отже, моя мрія здійснилася.
Та все ж, я не полишав своїх приватних забавок. Ви хоч раз бачили, як у кота по-живому відриваються яйця? Звісно, не бачили. Ми ловимо котів, запихаємо їх у мішок і вилазимо з ним на самий дах стройки. Потім капроновою ниткою перев’язуємо коту яйця, а інший її кінець ладнаємо до металевих стержнів арматур, що стирчать повсюди. Вчинивши так, ми викидаємо котара з даху і він летить з перев’язаними яйцями і верещить на увесь край. Як ви вже здогадалися, нитка набагато коротша за відстань польоту і з метр від землі котові яйця відлітають геть, а той падає на землю замертво. Видовище! Найдотепніше чути, як тварюка верещить в передчутті смерті.
А ще ми полюбляємо забивати палицями собак. Ми знаходимо якусь невеличку псину і камінням або дрючками заганяємо її в куток. А потім дубасимо її палицями до тих пір, поки сука не спустить дух.
Мої мерзотні нахили згодилися у хазяйстві. Я дуже люблю рубати курей. Взагалі, господа у нас мізерна, бо мати в мене алкашка, а батька я взагалі не знав. Я довго не міг збагнути, що означає «байстрюк» (це слово, яким мене вічно називали жителю краю). Потім у дев’ятому класі я віднайшов його тлумачення у якійсь книзі. То мене надзвичайно розізлило і так я зненавидів увесь світ. Через це мертвих ящірок, забитих собак, закатованих котів та іншої падалі побільшало. Авжеж, про курей. Якщо нам вдається вберегти хоча б одну птаху від материного пропою, я хвацько беруся за сокиру, аби відтяти їй голову. Я хапаю пернату за лапи і щодуху гамселю головою об пеньок, допоки не забиваю їй памороки, щоби не пручалася. Потім прицілююся і одним рухом знімаю курячу голову. Найбільше мені подобається дивитися, як з порубаної шиї цвіркає кров. Нею я малюю чудернацькі картинки на землі.
Згодом я відчув статевий потяг до протилежного полу. Мені подобалися дівчата і я постійно під ковдрою дьоргав свого кукуреника, уявляючи їх оголеними. Кажуть, багато чого такого показують по телевізору. Та телевізора ми не мали. Мати розбила його, жбурнувши пляшкою в екран під час п`яної істерики.
А нещодавно наш край потрясла звістка: Паша повісився. Паша був моїм приятелем і мав сестру Оксану (я часто уявляв її оголеною, коли дрочив). Вони були сиротами, бо їхні батьки повмирали давним-давно. Та краще бути сиротою, ніж байстрюком. Бо у Паши була своя хата, де ми часто пили і курили прогулюючи ці довбанні уроки. Там він і повісився. Загалом, непоганий був пацан, хоч і скупий.
Ще хочу розповісти, як ми одного разу поцупили велосипед. Його пришвартувало якесь куце маля коло гастроному. Ми його і змели. Пів дня каталися на апараті, бо своїх у нас не було – батьки усе попропивали. Хоча, з огляду на те, що моя мати працює поштаркою, велосипед їй би згодився. А увечері до нас приїхав старший брат того хлопчиська і став вимагати ровер назад. У нього була машина з тонованим склом. А ми і подумали: на чорта йому ще й велик? Тому ми його відгамселили, запихнули в тачку і відправили до дому з поламаними ребрами. Я особисто уцілив цьому покидьку прямісінько в п’ятак, коли той безпомічно валявся на землі харкаючи кров`ю. Це просто – бити лежачого. Спробуйте.
Відтоді нас ще більше поважали і почали побоюватись.
А ще виявилось, що бити людей ще простіше, ніж відривати котові яйця. Попервах це страшно. Але потім проходить. Бо майже ніхто не дає здачі. В основному усі тікають або одразу падають на землю і закривають голову руками. А був один лох, який обіцявся. Зараз я про нього розповім. Живе у нашім краї такий собі Юра. Він мені ніколи не подобався. Мабуть тому, що вважає себе дуже розумним. Казали, що він десь там у містах закінчив інститут. Та по-моєму, це піздьош (піздьош, у нашім краї, означає «брехня»(тут і далі мої примітки, сиріч автора). Завжди чепурився, мов педик і зрізав усіх дівок в клубі. Якось зимою він сказав, що снігопад говорити неправильно, а потрібно казати «курушка». Ви чули колись таке слово? Я ні. Навіть старі у краю ніколи так не казали. Снігопад завжди був снігопадом. Я ж кажу, що він вважає себе дуже розумним. То ми і відпіздячили його (відпіздячити, в нашім краї, означає провчити, дати втямки, напоумити). Підстерегли його на автобусній зупинці, коли він вночі повертався з одвідин своєї сучки, від задоволення чухаючи яйця. То ми йому їх ледь не відбили. Він став на коліна і почав просити пробачення, а ми ржали з нього, бо не розуміли, за що він вибачався. Потім він обіцявся. Я зламав на його спині три штахети. Тоді я зрозумів, що я сильний.
У сьомому класі я почав ходити в клуб. В нашім клубі багато п ’яних дівок, яки мило трясуть своїми здоровенними цицьками і вертять сідницями. Мені дуже хотілося трахатись. Та мені ніхто не давав, бо я не дуже гарний. І ще до цього у мене шрам на все лице. Це мене вкусив собака, коли ми піздили алюміній із заводського гаражу (у нашім краї був завод та я не знаю що він виробляв, бо він був розкрадений ще до мого народження). До речі, піздити, в нашім краї, означає цупити. Так ось. Це чудовисько напало на мене тоді, коли я перекидав через паркан хлопцям алюмінієвий моток. Стерво, збило мене з ніг і хапнуло за лице. Я ще довго пам’ятав присмак його слини у своєму носі. Хлопці забили тут тварюку на смерть, але шрам залишився. Крім того, у мене жовті зуби і поцяцьковане прищами обличчя. Я ж кажу, я не дуже гарний.
Але, як виявилось, нашим дівкам краса до сраки. Їм головне – гроші. Тому ми зрозуміли: для того, щоб потрахатись, нам потрібно заробити. Так ми зпіздили гвинтівку в одного діда, що жив за селом. Мій друг Коля, про якого я дуже хочу розповісти та все ніяк не можу до цього дійти, гупнув його поліном по голові і той втратив свідомість. Ми вдерлися до хати і перевернули усе до гори дригом, та грошей не знайшли. Натомість, знайшли гвинтівку: гладкоствольну горизонтальну двухстволку. Потім вигідно продали її і славно потрахались.
Життя ставало кращим. І згодом я полишив звірів та пташок у спокої. З людьми мати справу цікавіше і вигідніше.
Коля – мій єдиний товариш і друг. Коля навчив мене пити вино і вино замінило мені волю. Він благословив мене розмножатись в пітьмі. Це я так переробив слова однієї пісні, яку почув у клубі. Це моя дань Колі, адже я його вбив. А вийшло це так.
Якогось літа ми сиділи з хлопцями на березі озера і нудились. Зайнятись було нічим. Ми якраз грохнули одну стару, якій було вже років сто, і забрали у неї пенсію. В краю подумали, що вона сама загнулась, бо стара. Та насправді, ми їй допомогли. Коля накрив її лице подушкою, коли вона спала і довго не давав дихати. То вона і задихнулась. Куш був непоганий, по триста гривень на рило. Хай земля їй буде пухом. Так ось, нам висовуватись було не на час, тому ми скніли під пекучим сонцем краю. Старшаки відпрацьовували удари на «лапах», а ми, себто дітвора, смалили цигарки на суші і цідили тепле пиво. І тут Коля запитав: «що будемо робити?». І я жартома відповів: «Їбать свиню». («їбать свиню», у нашому краї, означало байдикувати). Та Коля знечів`я заходився ліпити з піску порося. Вийшло воно у нього гарним і великим: з пихатим рилом і широкою сракою. Потім він сказав: «Давай, Сашко, їби!». Усі почали з мене ржати, а старшаки підштовхувати до пісочної свині, під’юджуючи, щоби я їй присунув. Мене це розізлило і я накинувся на Колю з кулаками. Та Коля був сильніший від мене. Він збив мене одним ударом і зламав мені носа. Тепер моє і без того не дуже гарне обличчя стало ще потворнішим.
Звісно ж, я затаїв на Колю образу. І якось вночі, захопивши з собою молоток, я підстеріг його коло хати. Я збив його ударом в потилицю. Він ще був притомним, коли я гамселив молотком по ногам. А потім відключився. Як виявилося потім, я роздробив йому коліно.
Колі довго не було видно в краю. Я замінив його в компанії і став старшим серед своїх. Під моїм проводом ми обчистили ще кілька пенсіонерів і відгамселили зальотного гуся, який виявився великим цабе з району, що мав тут дівку. Приїздили круті хлопці на джипах лінчувати нас. Та ми перемогли. Ми понівечили їхні автівки і самих крутеликів. Відтоді, в наш край чужаки не приїздили і виключно ми трахали своїх сук.
Та згодом Коля повернувся. Усе сталося навпаки. Він підстеріг мене коло хати і добре відпиздячив. А потім, ледь живого, обісцяв.
Звістка про те, що я обіцяний, швидко облетіла край. Зі мною перестали вітатися і всі мої друзі відцуралися мене. Старшаки постійно давали насрачників і гнали від себе. Я став попущеним.
Якраз тоді в краю почалася кам’яна лихоманка. Виявилося, що наша земля багата на залежні берилію і топазу. Усі жителі кинулися на розкопки. Школи пустували. Багато людей покинули роботи і копали камінь. Ще б пак: за один грам топазу давали долар, за берилій – п’ять.
Ми з матір’ю копали цілими днями. Вставали вночі і йшли на розкопки. Вона навіть покинула пити. Допоки сонце встане ми, прилаштувавши ліхтарики на лобі, перекидали цілу купу землі. Потім вона йшла на роботу, а я копав далі. Потім мати поверталася і ми копали вдвох. Так робили всі краяни. Якби ви побували у нашім краю, то побачили ці місця. Земля у нас біла, як на місяці. Тут похилені сосни, по підкопані, і перериті дороги. Отак можна їхати і заґавившись влетіти у траншею. Саме через це усіх копачів переслідувала міліція. А ще у нас є озера. Ну, то не зовсім озера – то затопленні кар’єри. Вода там зеленого кольору і завжди до смерті холодна. Але чиста. Якщо дивитися згори, то можна побачити, як з дна ростуть берези.
Хлопці копали змінами. Так легше. Вночі одні, вдень другі. Усе, що викопували, ділили порівну. Я дуже хотів з ними. Та мене не брали. Я ж то попущений… через Колю.
А Коля викопав берилій. Я бачив, як він здавав його баригам, що постійно чергували обабіч розкопок. Вони усі товсті, та на іномарках. На постій курять і слухають музику, розкинувшись на сидіннях своїх тачок. Та музика – єдина розривка на розкопках. Я із задоволенням її слухав. А то від землі, камінців, глини, суглинки і піщаної мжички можна з’їхати з глузду. Спочатку ти вириваєш яму собі у ріст. Потім, коли дістаєшся породи, починаєш підкопувати стіни, злегка шкрябаючи шар за шаром. Ось там і водяться камінці. Коля так і викопав. Я навіть знаю, на що він витратив гроші – на ігрову приставку. Щоправда стару і перемотану ізолентою.
Нам з матір’ю не щастило. Ми довго не могли нічого вкопати і вона через це знову почала пити. Та не дуже. Все ще ходила зі мною на приски. Треба ще сказати, що то дуже небезпечне заняття. Багато людей позсипало землею. Вони ж то занадто підкопували стіни і ті завалювалися, ховаючи їх під собою. Когось викопували, а когось ні. Краяни не хотіли витрачати сили і час на розкопки трупа, якщо їх можна витратити на камінь. Тому їх діставала міліція. От, якби засипало нас з матір’ю, нас би точно не відкопували.
Та нам все ж таки пощастило. Ми викопали топаз. Я ще досі пам’ятаю той звук, коли він цокнувся об мій заступ. Камінь був нечистим і заштореним. (зашторений, означає з дефектами в середині. Вони схожі на цівки тютюнового диму, але чомусь усі називали їх шторами. Чим більше штор, тим камінь дешевше). Та все одно, він був для мене кращим за діамант. Кращим з Колін берилій. Я одразу поніс його баригам. Один з них, той що був на червоному БМВ, ліниво повертів його у пальцях, підкинув на долоні, подивився крізь нього на сонце і дав мені сто гривень. Звісно ж, він коштував дорожче. Та з баригами сперечатися марно. Тим паче, камінь зашторений.
Мати на радостях сильно напилася. Вона заснула прямісінько серед вулиці, не дійшовши додому. Її приволік дядько Володя, наш сусід, лікар. Хороший був дядько. Я поцупив у нього з подвір’я усе, що тільки можна було поцупити: відра, заступи, візочок, бідон, напилок, пасатижі, викрутив лампочку на ганку і просто так повісив його собаку на ланцюжку. Думаю, він прекрасно знав, що то я спіздив усе добро, але так ні разу не заявив на мене. Хороший був дядько. Кажу був, бо він помер. Ні, я тут ні до чого. Сам помер. Сам.
Авжеж про Колю. Я ж бо його вбив, ви пам’ятаєте. А було це так.
Кам’яна лихоманка пішла на спад. Багато краян покинули копати. Камінь траплявся все рідше і рідше. Той, кому пощастило, заробив купу бала і виїхав з краю. З грошима тут нічого робити. Хто поїхав у міста, а хто за кордон. Приски опустіли. Лише такі, як ми не полишали роботи. Зрештою, розкопки стали для мене чимось більшим, ніж просто спосіб викопати топаз чи берилій. Я знаходив розривку в монотонних рухах заступу і мені подобався наш білий грунт і місячні пейзажі. Мабуть, я все ж таки з’їхав з розуму. Коля теж не полишав копати. І якось рано вранці на присках були тільки я і він. Кожен сидів у своїй ямі і копав. І Коліна яма завалилася. Я почув гуркіт і легке тремтіння землі. Такий звук ні з чим не сплутаєш. Так засипається копач. З під-землі стирчала тільки Коліна голова. Тіло було засипане наглухо. Я підійшов до Колі і дивився, як його лице від браку повітря поступово ставало багряним, а потім чорним. На останньому подиху він ледве прохрипів «допоможи». Я бачив, як з куточків його губ скочувалася піна. Я взяв заступа і з усієї сили вперіщив Коліну голову.
Можливо, я міг би стати кимось іншим, якби не народився тут, в краю каменя.
Мене звати Саша і я вбивця.
