Танець двогорбого верблюда
або Свійська витівка Петі Вухновського
Я сто разів повторяв і скажу ще раз, що старшокласником бути прикольно! Раніше що було на Новий рік? Дитячий ранок з сніжинками, зайчиками та рядженим Дідом Морозом. Зате цього року в новорічні свята наш клас був запрошений на справжній бал-маскарад. Допускали на нього тільки в костюмах та масках.
Ми з другом Андрієм такий костюм вигадали, що тягнув як мінімум на головний приз бал-маскараду – великий та смачний шоколадний торт. Ніхто нас у тому костюмі не впізнавав, хіба що Оля Чайка знала про сюрприз, та класний керівник Микола Петрович висловив здогадку... Таку дику витівку, мовляв, здатен утнути тільки Вухновський. Чому це – тільки Вухновський?! Другим же горбом був Андрій Горобченко! Та й кому, як не учителю географії, знати, що двогорбих верблюдів у дикій природі давно нема. Тільки свійськими вони збереглися. Отже і «витівка» наша – свійська. А в тому, що ми приз не отримали, винна тільки Оля Чайка з її задрипаним вальсом... Слухайте ж усе по порядку.
Про бал-маскарад нашому класу повідомили заздалегідь. Микола Петрович зібрав нас якось після уроків, щоб обсудити організаційні питання. На тих зборах Оля Чайка й запропонувала, щоб ряджені претенденти на приз танцювали вальс перед столом журі. Ще й обіцяла усіх, хто не вміє, навчити той вальс танцювати, адже ходить на гурток бального танцю. Отримали і ми з Андрієм у неї декілька уроків. На всяк випадок. Правда, на той час я ще й взагалі не знав, ким я буду на балу, а у Андрія завалялася ще з давніх-давен... маска верблюда.
– Надіну маску, на плечі бабусину картату хустку накину, на спині примощу якогось горба – і буду верблюдом. А що робити! – безнадійно махав рукою товариш. Жалів мене, що не маю в чому йти на маскарад.
Я б і не пішов, якби не передноворічне чергування. Мили ми з Андрієм підлогу в класі. Витягаю швабру з відра, глянув на неї – і здогадка немов струмом пронизала. Насилу підлогу домили. Бігом до Андрія додому костюма лагодити! Маску до швабри прив’язали, я держака в руки взяв, накинув на свою і Андрієву голову картату хустку, от тобі й горби. Дірки для очей прорізали, ще й скакалку замість хвоста причепили. Верблюд вийшов – кращого не придумаєш. Оце так сюрприз! Нехай Чайка і не мріє про торта. Хіба що уділимо шматочок!
В день бал-маскараду ми вирішили нарядитися у Андрія вдома, щоб ніхто не здогадався, хто цей верблюд такі. Приладнали все, як годиться, і помаленьку пішли. Спустилися обережненько по сходах, вийшли надвір… І тут почалися неприємності.
Справа в тому, що верблюди тут не живуть. Навіть свійські. Тому ми були для всіх диковинкою. Спочатку причепилось якесь собача. Воно голосно дзявоніло на верблюда і намагалося вкусити за ноги. Ми кинулись бігти. Дірки для очей посповзали з «горбів», тому замість шкільного потрапили в якийсь чужий двір. Собача відстало, а верблюд зупинився передихнути та поправити хустку.
Двір був знайомим, і ми вже було визначили, в який бік іти до школи. Та тут з-за рогу вигулькнув якийсь дідок, що невчасно надумав винести сміття. Він перелякано зойкнув і оперезав Андрія відром по спині. Задні верблюжі ноги не по-свійськи заверещали. Хтось з верхніх поверхів, зачувши у дворі крик, викликав міліцію...
До школи ми прийшли в супроводі дільничного міліціонера, який віддав честь черговому на вході і передав йому верблюда з рук в руки. Здивований нашим виглядом черговий провів аж у актовий зал. Навкруг ялинки вже кружляли пари, вдягнуті хто в що. Ми притупали зовсім тихенько і стали під стіною. Треба було терміново танцювати вальс, щоб журі побачило і оцінило наш прекрасний костюм. Тільки не було з ким. Раптом з-за ялинки вийшло якесь страхіття в пір’ї і направилось до нашого верблюда.
– Це ви, хлопці? – обізвалося пір’ясте в масці сови голосом Олі Чайки, – Давайте танцювати, бо зі мною ніхто не хоче. Мабуть через пір’я.
А що нам залишалось? Чом би й не з совою? Сова вивела верблюда посеред залу, вчепилася йому в швабру. Я переступив з ноги на ногу, згадуючи уроки вальсу і почав досить пристойно. Інша справа, що верблюду для танцю треба більше місця, ніж будь-кому. Та ще й хустка весь час з’їжджала, закриваючи очі. Тому ми й штовхали та збивали з ніг інших ряджених. Скоро на майданчику біля столу журі не лишилося нікого крім нас. А музика лунала все швидше.
Я ще якось кружляв із совою, зате заднім ногам прийшлося просто таки бігати навкруг нас, тримаючись за кінець швабри. Андрій захекався, збився з ритму і не знав, що робить. Тому верблюд оскаженів, став брикатися задніми ногами, пробігся з розгону по черевиках членів журі, а хвостом-скакалкою збив декілька іграшок з ялинки. Чергові перервали той дикий танець і вивели нашу танцювальну пару з школи.
Шоколадного торта ми не отримали. Та справа не в торті. Адже ми були найкращими!
Хоч сова Оля Чайка уперлася, що найкращий костюм був таки в неї.
– Не ображайтесь, хлопці, – любить повторяти вона, – але верблюд винен, що я не дотанцювала до кінця. Нічого! Наступного року я вдарюся в міфологію і вдягну костюм птиці Фенікс. Ще й попелом притрушуся. А ви від мене тримайтеся подалі!
Смішна ця Олька. Ми не отримали приз через її вальс. Сова чи птиця Фенікс – все одно в пір’ї. Ми також з Андрієм вирішили наступного року вирядитися в міфологічного Кентавра. А з танців випросимо в Миколи Петровича не вальс, а летку-еньку. Нехай з птиці Фенікс трохи попіл пообтрушується!
