Сліпа доля
У березні 1942 року всіх сільських дівчат погрузили на машини і повезли у місто. Фашисти сміялись, вигукуючи: « Празнік, фройлен, метхен фест». Під звуки маршу дівчат висадили на пероні залізничного вокзалу, погрузили у вагони, і відправили в пекло…
Марія вперше їхала у потязі, так далеко від рідного села на зустріч своїй долі, притискаючи до грудей вузлик з домашнім запашним окрайцем висівкового хліба. Співала з новими подругами українських пісень, коли за віконцем пробігали назви рідних міст, на знайомих із уроків географії станціях співали «Катюшу».
Плакала, коли забирали дівчат в Кракові, Будапешті, Братиславі, Відні. Поїзд у вагонах для перевезення худоби віз рабинь до Германії…
Доля вигнала Марію на перон австрійського Зальцбурга. Знову грав марш, цвіли троянди. Повз стрій «руських рабинь» йшла поважна пані, перед якою услужливо дріботів маленькими ніжками товстий німець.
- Якого кольору у мене плаття? – німецькою питала фрау в полонених, переляканих дівчат.
- Червоного – відповіла Марія, коли та порівнялась з нею.
Пані щось проказала офіцерові, пішла далі, а той витираючи платком спітнілий лоб підійшов до Марії.
Вже через годину грузовик віз Марусю і ще двох дівчат із Білорусії і Росії до заміського маєтку фрау Марти.
Господиня займалась тим, що гадала на картах клієнтам про те, чи вернеться живим із війни син, чоловік чи батько. На всіх сеансах при ній стояла з лівого боку Марія, яку пані Марта вчила премудрості передбачення долі, за допомогою магії карт Таро.
Щосуботи супроводжувала її до місцевої каплиці помолитися Божій Матері за скоріше закінчення війни.
Коли Марія запитала фрау Марту навіщо вона вчить її цьому всьому, та відповідала, що на все воля Божа. Та строго насторого заборонила Марії працювати на господарському дворі. У грудні 1944року, колі пані поїхала на запрошення до бургомістра, Маруся пішла до дівчат погадати «на Андрія».
Щоб швидше вони звільнились, вирішила допомогти їм по господарству. Побігла за клуню набрати з копиці сіна. Пролунав вибух…
- Різдвяним подарунком тобі буде нове життя. Я знала, що так станеться, та не думала, що так швидко. Долю не обманиш. За все треба платити, - казала пані Марта, коли Марії знімали пов’язку з очей.
Навколишній світ став одноколірним.
- Не людина повинна вирішувати жити, чи вмерти: та людина забрала життя, друга людина повернула його. Ти залишила тут частину себе, я тобі віддала частину себе. Бо на все воля Божа…
У травні 1945 року вокзал рідного краю зустрів переможними пахощами бузку, маршем бджіл у вишневому садочку рідної батьківської хати. Та кому потрібна сліпа жінка? Хто буде допомагати матері годувати молодших братів та сестер?
Доля втретє повернулась до неї. Якось Марія почула розмову сусідки, як та побивалась, що чоловік її пропав безвісті на війні. Запропонувала погадати на картах. І закрутились і магічному танці - долі зображення фігур, цифр, предметів, які одна з трепетом називала, а інша із глибини своєї душі віщувала.
- Спасибі вам, Маріє, за те, що ви принесли у мій дім щастя. Ось прийміть від мене з чоловіком хліб і сіль.
Через місяць про дар «сліпої Марії» знали всі жінки району.
На краю села збудували, де колись стояв жіночий монастир, каплицю, біля якої в келії жила Марія. Через п’ятдесят п`ять років піднявся із руїн жіночий монастир. І зустрічає всіх спраглих правди образ Богородиці Діви Марії, віщуючи:
«На все воля Божа!..»