Перелаз
Весна 1950 була на диво ранньою. Якось швидко розтанув сніг, рясно зацвіли абрикоси, шпачок на старому облупленому війною горіхові виспівував весняну рапсодію. Не хотілось думати ні про горе, ні про голодні повоєнні роки. Сонячні промінці цілили в жіночі груди. І відчувалось отам, під самісіньким серцем, щось таке млосливо – щемляче, від якого хотілось плакати і сміятись водночас.
Районна МТС прислала у село три трактори, щоб допомогти засіяти поля насінням цукрових буряків, які привезли шефи з цукрозаводу.
На мішках з посівним матеріалом вицвірінькувала ланка дівчат. Примружуючись від сонця, дивились, як молоді хлопці хвацько налаштували трактори на сівбу.
Бригадиром тракторної бригади був невисокий, чорнявий, з кучерями, які скидали картуз на потилицю, в військових галіфе, хромових чоботах, куфайці на гімнастерку Орлов Іван Петрович. «Петрович», як його називали всі, був фронтовик, пройшов війну танкістом.
До нього на сівалку були закріплені ланкова Харитина – жінка років 35 і Наталка – років 28. Жінки були подругами: їх об’єднало не тільки горе війни, але й перелаз між двома їхніми хатами. Харитина мала двох дітей від чоловіка, що пропав безвісти на війні; Наталка до війни заміж не вийшла, бо була дочкою «ворогів народу»: батька вчителя розстріляли в 37му, а мати померла у голодний 1947. А після війни – скільки тих чоловіків повернулось з війни?
Ударними комсомольськими темпами сіяли і вдень і вночі. Тому Харитина відправила Наталку додому приглянути за дітьми та квочкою з курчатами, а сама з Петровичем сіяли до ранку, - обіцяли дощ. Остання гінка. Дощ пустився рясний. Змочив землю, щоб проросло зерно, щоб був урожай, щоб було життя…
Вони забігли в курінь. Обнялись, щоб зігрітись. Він пропах соляркою і табаком, вона пахла любистком і молоком. Весна посіяла зерно кохання…
Іван обіцяв, коли збиратимуть врожай, приїхати і оселитися у неї, бути батьком старшим її дітям, розписатися в сільській раді і записати новонароджене дитя…
Та не так все сталося, як жадалося. Постукав осіннім громом у її двері несподівано «пропавший муж». На війні потрапив у німецький концтабір, потім сталінські табори Забайкалля.
Хворого, скаліченого тілом і душею – не прогнала, пожаліла. Новонародженій дівчинці дала чоловікове прізвище.
Іван Орлов під час збору врожаю квартирував у Наталки. На вигоні дівчата співали під гармошку. Іван стояв біля перелазу, курив цигарку, дивився у вікна Харитининої хати, але так і не наважився переступити його. Наталка натопила баньку, позвала вечеряти. Вода змила весь тягар з душі, вогонь розтопив перепони тілесні. Осінь посіяла озиму.
Вона шептала, що подарує йому сина. Він обіцяв, що на Новий рік переїде у село до неї жити. Щедра осінь сімейним вогнищем.
Зима забрала чоловіків. Христина поховала свого біля його родини.
Орлов Іван Петрович риючи котлован за містом підірвався на міні.
Наталка забрала його тіло в село і поховала на цвинтарі біля церкви.
На поминках разом з Христиною проплакали над своєю жіночою долею.
Весна розтопила серця лід. Наталя народила хлопчика. В сільраді записала на ім’я Орлова Івана.
І знову через перелаз чеберяв Наталчин Іванко до Харитининої Галочки, а вона перелітала до нього погратись у жмурки. Ходили разом у школу, бігали до клубу на танці під платівки, проводжали в армію. Розкидало їх життя на п’ятдесят років…
Підполковник у відставці Орлов Іван Іванович їхав з Далекого Сходу додому на Україну. Спішив, бо отримав листа від старенької матері:
«…прости мені сину, я не можу вмерти, не сказавши тобі правди. Ти не один на цілому світі. У тебе є рідна сестра. Це Катруся Петренко, твоя сусідка, ви одного батька діти. Ми з тіткою Христею не хотіли, щоб про це говорило все село. Галочка про це теж не знає. Христину поховали сорок днів назад, то її не було, бо на заробітках в Італії.
Ну от і все. На душі аж легше стало. Прости нас Господи, і ви діти простіть. Похорони мене, як і Христю, біля Івана Орлова. Да, все що потрібно на похорон знайдеш у комоді. Я тебе дуже люблю, невістку, і внуків…»
На «грібках» збирається все село і всі односельчани з усього світу.
Біля трьох хрестів, де спочивали Христина, Іван, Наталка стояли двоє – друзів дитинства, яких об’єднував перелаз, які через півстоліття обнялись як брат із сестрою.
«пахнуть вишні, як цвітуть білі на весні, а роки ідуть, ідуть, не вернути їх. Перелаз мій, перелаз – стежка на межі, як згадаю я про вас, тепло на душі…»