Лист з фронту
- Просили батько й мати, нате вам вечерю! – дзвінко, мов молоденький півник, на одному подиху відчеканив Дмитрусь, і зніяковівши, сховався за старших братів. Ті посміхаючись простягнули дідові, що зустрічав вечірників на порозі, торбинку в якій лежав один великий пиріжок.
- Спасибі, мої внучата, що принесли нам з бабусею хліба, не забуваєте. А з чим пиріжок? – посміхнувся дід лукаво до Дмитруся.
- З картоплею, я перевірив, - пробурмотів малий і прошмигнув крізь дідові обійми у хату.
- Чого це ти, старий, тримаєш дітей на морозі, в хату не запрошуєш? Заходьте, мої соколята до хати, будемо вечеряти, - мовила з сіней бабуся, витираючи руки об фартух.
Світлиця зустріла дорогих гостей домотканими строкатими ряденцями з запашним сіном на підлозі, вишиваними в маках горою подушок на металевому ліжку, іконами у вишитих рушниках. Пахло солодким узваром, кутею з медом і маком, галушками з часничком. Мастилися опеньки соняшниковою олією та в’юн дмухав на юшку, щоб та швидше охолола.
На покуті стояла ялинка, уквітчана яблучками, грушками, цукерками. З під неї, мов з під квочки, виглядали жовтогарячі мандаринки, та різнобарвні пакунки з подарунками дітям та внукам. На верхівці височів вицвілий з роками ялинковий ангелочок.
- Ух ти, клас! – прицмакнув від задоволення чотирирічний Митько, витягши з під ялинки іграшкову рушницю.
- Пух, пух, пах, пах! Дивіться, я шолдат, - і малий поклавши рушницю на плече замарширував біля ялинки.
І враз дід згадав себе, чотирирічним хлопчаком 70 років назад, буремний 1941, гвинтівку у кутку і першу Різдвяну іграшку, що стала невід’ємним атрибутом родинного свята, місточком, що з’єднував минуле і майбутнє…
- Діду, а ви у «війнушку» глалися? - притулився до діда Дмитрик, ніби прочитав його думки.
- Ні, внучку, війна нами гралася, ми були її іграшками. За три роки окупації діти війни подорослішали на всі тридцять. Бачили смерть, що ходила по хатах, перестали боятися вибухів, пострілів. Ті, що вішали і вбивали, жили в наших будинках. Вошиві, брудні, смердючі вони, як саранча, з`їдали все, до останньої крихти...
Та якось в Святий вечір 1944 року зайшов у нашу хату немолодий німець, поставив гвинтівку біля дверей, а сам став гріти руки, притуляючи їх до теплої лежанки. З печі ми виглядали, мов ластівенята із гнізда, слідкуючи за кожним його кроком. Він підійшов до столу, на якому стояв глечик з кислим молоком та окраєць висівкового хліба. Це була вся наша святкова вечеря. Перехрестившись до ікон, він сів на лаву, витяг із торби буханку хліба, дві залізні банки консерви, плитку шоколаду. Випивши щось із фляги, покликав нас до себе. І ми, стали злазити до нього з печі, мов ті полохливі зайченята, з острахом подивляючись на гвинтівку в кутку. Матінка, витираючи руки об рушник, з ойком підбігла, ззаду обіймаючи нас, мов та перепілочка, що закрила крильми своїх пташенят від яструба. Німець поліз у нагрудний карман шинелі, витяг портмоне, де з пожовклої фотографії на нас дивились троє діток, що посміхалися стоячи біля ялинки.
-1Dieser mein zu vertun. Ich ist kinderlieb. Gefluchter Krieg. Begnadige mich zu haben.! – повторював він гладячи нас по головах, а з очей його котилися сльози. Так він і заснув схиливши голову на стіл. Ми знову шмигнули на піч. Мати погасила каганець і прилягла біля нас на лежанці. За вікном вітер боровся з морозом, а нас Різдвяна ніч заколихала тріскотінням соснових цурок у грубці.
Ранок розбудив гуркотом канонади, наші бомбили залізничну станцію.
На столі залишились лежати хліб, консерви, шоколад, крихти від вівсяного окрайця і сріблястий ялинковий Різдвяний ангел. Поруч лежав чистий аркуш паперу і чорнильний олівець. Там було написано тільки: «2mein teuerer…»
Сонячні промінці благословили прихід дня визволення…
По дорозі їхали солдати на захід не спиняючись. Та інколи все ж зупинялися біля нашої криниці напитися води. Тоді ми вирішили написати листа татові на фронт на тому аркуші паперу, що залишив німець. Я за день навчився писати своє ім’я, слова: тато, мама, мир, перемога.
Кожен щось писав своє. Потім склали його трикутничком і віддали проїжджаючій мимо полуторці, щоб передали татові на фронт.
А восени 1944 року у нашу хату прийшла листоноша і принесла два трикутних листи. Мама, скинувши з себе платок, вибігла плачучи на двір, а тітка стала нам читати такий довгоочікуваний лист від тата:
… а ще, Маріє, поцілуй за мене Ваню, він у нас наймолодший, Петруся, Сашка, Катрусю і Аню.
Вже три години ночі, надворі ллє, як із відра осінній дощ, ми відступили за Дніпро. Завтра дамо бій фашистським гадам. Якщо раніше була одна рушниця на трьох, то тепер я маю гвинтівку і 16 патронів. Тож коли переможемо, то поженемо їх назад у Германію. Я приїду з перемогою, і ми всі разом зустрінемо Новий 1942 рік. Ми обов’язково переможемо!..
