Наразі, вирішують дахи…
з рубрики / циклу «Проза»
Ти сидиш на даху. Вкотре ти сюди приходиш? Вкотре проводиш тут той святий час, коли прості люди мирно сплять собі в своїх ліжках? Або ж, хтось, навіть не здумавши засинати цієї ночі, просто живе своїм нічним життям. Та про дахи ти знаєш більше ніж про життя. Ти бачив зі свого багатоповерхового світу більше, ніж бачив хтось за життя. Знов вдивляєшся у горизонт. Сьогодні гарне небо. І яскраво-червона сонячна платівка повільно закочується за лінію горизонту. «Линию невозврата». Ти впевнений що завтра зійде те ж саме сонце, люди дихатимуть тим же повітрям, а над головою літатимуть ті ж самі супутники. Та ти невпевнений в двох речах. В тому, що завтра цей захід сонця буде таким же гарним і в тому, що ти його побачиш. Дахи зачаровують. Притягують. Скоро ти навіть спати не зможеш не посидівши на ньому. Жартую! Вже не можеш. Як тільки через твоє вікно на паркет падають перші багряні проміні, мчиш нагору. Похапцем знаходиш в кишені заіржавілий ключ й відчиняєш старі, з облущеною синьою фарбою, двері. Все. Тепер ти в своєму світі. На небі починають з’являтися перші зорі, пролітати перші комети. Що ти там малюєш, а? Знову вид на осіннє місто, чи знову свій автопортрет, де в тебе завжди виходять сумні, сірі очі, сухі, обвітрені вуста й бліда шкіра? Чи так воно і є? Та реальність. Розкажи мені – яка вона? ТИ відкладаєш в сторону свої записи й підіймаєш очі до неба. Починаєш розповідати про життя. Про ваші буденні проблеми. Про те, що твоя дівчина ненавидить запах сигарет. Про те, що на роботі хочуть підвищити зарплату за умови, що ти більше писатимеш…а на хрін воно тобі вже потрібне? Ти хочеш віддатися дахам. Стривай но! Ти ж, наче, хотів ще свою книгу написати. І навчитися грати на гітарі. А ще, ти хотів поїхати до Німеччини. Ти вдихаєш свіже нічне повітря й упевнено кажеш про те, що під ранок піде дощ. Ти спати не хочеш ще? Та ти, зазвичай, спиш то по дві години. Зранку – синці під очами й дві чашки кави, як ранкова медитація. Потім знову статті. Що там у світі робиться? Або ж малювання…Під вечір ти вимикаєш комп’ютер, лишаєш недописаною якусь замітку, яка зранку полетить в смітник, лишаєш недописаною роботу, вкидаєш в кишеню блокнот, олівець та ключі. І…нагору. Отак ти живеш. Як давно? Наче ж і зарплата була велика, і робота гарна, й сам був успішним журналістом. Коли ж воно устигло так полетіти все у прірву? Та ти перетнув ту межу до якої ще можна було щось змінити. Хотів. Багато. Мріяв. Ще більше. А потім тобі стало важко дихати на перших поверхах. Тут, на десятому повітря мало запах свободи і неба. Тут час йде не так швидко, а серед ясних зірок ти не відчуваєш себе самотнім. Там, унизу, пробуджуються, метушаться, звинувачують будильники у всіх смертних гріхах, заварюють каву, поспішають, грюкають дверима, вітаються з сусідами. А з небом ніхто не забув привітатися? Повітря наповнюється запахом ранку, сигарет, парфумів, пригорівши омлетів та кави, розлитого бензину і …дощу. Кап. Кап. Перші краплі падають тобі на руку. Ти посміхаєшся. Ти вмієш радіти, нікуди не поспішати й просто ЖИТИ. Дощ починає вигравати свою осінню симфонію на даху будинку. Тобі час йти. Промокнеш. Застудишся ще… Хоча й це не завадить тобі підійматися сюди щоб «подихати». Та ти востаннє кидаєш погляд на місто. Це місто прекрасне. В цьому ти впевнений. Невпевнений ти лиш в одному. Я на всяк випадок кажу тобі «до зустрічі». Бо ти ще житимеш цими дахами. Я сподіваюся на це…
Та вирішують, наразі, дахи…
