Знов день прожив даремно
Знов день прожив даремно: нічого не зробив,
На серці так, їй-богу, неначе согрішив,
Немовби вкрав у когось чи може оббрехав,
Так ніби скарб позичив й ані копійки не віддав.
От завтра - все зроблю як слід, ні хвильки не прогаю, -
Вкладаючись на ніч, щоразу сам себе завзято спонукаю, -
Та день приходить – і ось немов зі сну у сон,
Ти знову потрапляєш у марева химерного полон.
Як уві сні безвольно робиш те, що треба,
Так наче ти й не ти, мов збоку дивишся на себе,
І так до вечора… аби вже перед сном нічним,
Прокинутись на мить розкаянням відвертим і гірким.
І знов заснуть. Щоб тільки перед снами прокидатись.
То може і не варто дрімаючим сумлінням перейматись?
Хай буде вже як є: хто ж бо владний наді снами?
Тож стулим оченята щоденними ділами…
І будем спати – трудом, дозвіллям, клопотом буденним,
Допоки не заснем навічно – сном безпробудним і смертельним.
Хто його знає… Може й так. Хіба ж тут угадаєш?
А все ж за день змарнований жалкуєш – перед тим, як засинаєш.