Куцівський романс
Як розповідав мені Тодось Осьмачка, працював він у Києві викладачем української мови і літератури в університеті ім. Шевченка. Володів п’ятьма мовами: українською, російською, німецькою, французькою, англійською. Та коли розстріляло НКВД його друга Григорія Косинку, у нього стався нервовий зрив. Тодось став виступати проти терору раданської влади. За це його і запроторили в психушку. З відти втік і прийшов у рідне село.
Я памятаю, що Тодось Осьмачка переховувався то у скиртах, то в очереті. Зимою жив по людях, за найману роботу його кормили. Цілий рік купався у ставку. Мав чудовий голос, співав у неділю в церковному хорі. Ходив у солом’яному брилі, свиті підперезаній то перевеслом, то зеленим пояском і босий. Зимою купався в ополонці. Завжди носив під полою товсту книжку і читав її. Мабуть то був «Кобзар», або «Біблія».
Багато хто в селі вважали його за дурачка, за блаженного, за юродивого. Я також не звертала на нього уваги, бачилися зрідка у мого дядька Захарія, вони разом ходили в церкву, так як той був дяком нашого храму.
Зустрілися ми з ним у Ротмистрівці на базарчику під час лихоліття війни, восени 1941 року. Якраз почалася облава і мене схватив німецький патруль, щоб відправити в Германію. Тодось Осьмачка підійшов, щось по німецькому сказав поліцаям і вони мене відпустили.
Тоді він взяв мене під руку і ми пішли пішки додому в Куцівку. Мені було дев’ятнадцять, моєму рятівнику п’ятдесят. Я закохалася в нього з першого погляду. А там було нащо дивитись. Тодось Осьмачка був високий, стрункий. Мав темно русе волосся з невеличкими залисинами на високому чолі. Очі світло – сірі, під колір осіннього неба. Ніс довгий широкий, губи бантиком. На ньому були хромові чоботи, начищені до блиску. Штани – темно синє галіфе. Темно - синій тулуб до пояса з овчинни, ленінградка називався, на ньому з заду зібраний, хлястиком прищебнутий. На голові шапка – кубанка. У вишитій сорочці, а на шиї білий шарф.
З перших слів розмови він мене вразив своєю інтелігентністю, чистою українською мовою. Він був інтелектуал з хорошою пам’яттю( знав напам’ять твори Тараса Шевченка, дуже любив вірші Лесі Українки.)
І хоч навколо війна, я чудом залишилася живою, тримаючись за руку Тодося Осьмачки я не відчувала землі під ногами.
Ось тоді він і подарував мені романс, якого до смерті не забуду:
В саду осіннім айстри білі
Схилили голови в журбі.
В моєму серці гаснуть сили:
Чужою стала я тобі.
Мені сімнадцятий минало
Весною, як сади цвіли,
Я про кохання ще й не знала,
Ми тихо з сестрами жили.
Як я садила айстри білі,
То ти поміг мені полить…
З тих пір я сохну від кохання,
З тих пір душа моя болить.
Як ти проходив мимо двору,
Я задивилась на твій стан,
Стояла довго під вербою,
Поки вечірній спав туман.
Коли умру я від кохання,
То поховайте серед трав,
А ти, зірвавши айстру білу,
Згадаєш, хто тебе кохав.
Чого ти серце зажурилось,
Чого в тобі така печаль.
Чи може журишся за мною,
Що жде мене далека даль.
Я пізніше дівчатам її співала, то так і з’явилася ця пісня в нашому селі. Між іншим, останній куплет цього романсу придумав сам Тодось Осьмачка.
Розповідав мені Тодось, що став працювати директором української школи в сусідньому селі Ташлику, добивається від нової влади, щоб і в Куцівці відкрити.
З тої нашої першої зустрічі, так як він володіє німецькою, стала мати і я просити його супроводжувати нас на базар міняти продукти у Ротмистрівку чи в Матусів. Це часто рятувало нас від неприємних зустрічей з німцями. По дорозі читав мені свої вірші. Та найбільше мені запам’ятався його улюблений вірш Лесі Українки, який він розповів навесні 1942. Вірніше то була пісня, яку тихо, зажурено співав він у нас вдома дивлячись на вогонь в печі:
Ой принесіть мені пролісків з лісу
Синіх та ніжних, як неба блакить,
Годі дурити! Одкрийте завісу!
Знаю я, знаю: мені вже не жить!
Знаю я, знаю: цією весною
Тіло моє у труну покладуть,
Хрест забіліє тоді наді мною...
Пролісків, пролісків хай принесуть!
Надто так мало жила я на світі,
Хочеться ще хоч би весну пожить!
Дайте востаннє побачити квіти!
Дайте побачить небесну блакить!
Ой коли б я та раніше те знала...
Милий, чого в тебе сльози течуть?
Годі, не треба! Тебе я кохала...
Пролісків, пролісків хай принесуть!
А потім фашисти стали нищити український народ: закрили школи, молодих людей гнали на каторжні роботи в Германію, розстрілювали за непокору владі, садили в констабори. Мене теж везли до Германії, та я по дорозі втікла.
Тодось Осьмачка зрозумівши, що Гітлерівська влада, з колись культурної європейської країни перетворилася на такого же тирана українського народу, як і Сталінський комунізм. Тому Він їде на захід. Хотів податися до Канади, та добрався тільки до кордону з Бельгією, коли її звільнили англійські війська. Так і залишився жити на Заході, поки не потрапив у Америку, де в Нью Йорській психлікарні не помер.