Якби
Пустими безлюдними вулицями Максим прямував додому. Його цікавило: де всі поділись? Зараз всього лише перша ночі, це ще не надто пізно, але ще й не рано. Та він ще ніколи не бачив це місто таким порожнім. Неначе, всі вимерли. Пустота. Як і в його серці.
Ще рік тому у нього була кохана дівчина, улюблена справа, омріяний автомобіль, квартира в центрі. А тепер він живе в однокімнатній квартирі, з батьками. В квартирі з якої так прагнув вирватись ще в школі. Він тепер знову, наче підліток, але вже без амбіцій, без шаленої жаги до життя. То все зникло.
Бізнес свій починав в 90-х, в ті буремно-небезпечні часи. І якось пощастило, все було добре, розвинувся, конкурентів майже не було. Спочатку зміг дозволити собі орендувати квартиру, з’їхати з обридлої квартири батьків. А згодом міг купити вже чи не все до чого прагнув.
А от в коханні не щастило. Дівчата вішались на нього, тулились до нього. Ще б пак, молодий, багатий, високий, з чорним смоляним волоссям. Та просто чоловік-мрія. Та все не ті дівчата. Та все не тих обирав. Навчився бути з ними лише тілом, любити лише роботу.
До зустрічі з нею.
Іра прийшла до них влаштовуватись на роботу, у відділ маркетингу. Молодша від нього років на 5, гарна, з довгим білявим волоссям до пояса, заплетеним у тугу косу, з постійною широкою посмішкою на обличчі. Така дівчина просто не могла не запасти Максу в серце. Та гіркий досвід довго не дозволяв йому зробити хоч якийсь крок на зустріч з нею. Та й вона ніколи не дивилась на нього так як всі інші жінки. Не було в неї в очах того блиску, що видавали б бажання.
Отак з пів року вона сиділа йому в голові.
А потім спільний проект, відрядження, вечеря в дорогому ресторані. І фаст-фуд в парку. Морозиво на дитячому майданчику. Кохання, що виявилось сильнішим за страх.
Вони разом йшли на роботу, повертались з неї.
Але потім був крах.
Проблеми. Його зрадив кращий друг. Друг з яким починали бізнес. Друг який був йому братом. Просто кинув його. На роботі були проблеми. Постійні перевірки, постійні стреси. Іра протягувала йому руку, завжди була поруч.
Та Макса це не заспокоювало. Він почав випивати. Спочатку просто щоб подолати стрес, а потім це стало звичкою і він вже не уявляв свого життя без алкоголю. Хоча переконував Ірину, що це не надовго, що тільки поки зникнуть проблеми.
Одного разу, коли він вже не був бізнесменом. А був звичайним хлопом з великими проблемами. Ірина знайшла собі іншу роботу, бо ж була таки хорошим спеціалістом. Вона була готова жити на зйомній квартирі, терпіти його депресії, але не пияцтво.
В черговій перепалці на тему Максимового алкоголізму він її вдарив. Вона впала. Він довго потому благав її пробачити, обіцяв кинути пити. Та вона так йому й не пробачила.
Та гірше, що він не зміг собі то пробачити.
Ніч, то єдиний час, коли Максим не носить речей з довгими рукавами, бо морок і без того приховує його обшрамовані руку. Мама вже кілька разів рятувала його життя. А потім сама наливала йому горілки, допомагала гоїти рани. На руках залишились лише рубці, а з серця досі сочиться кров.
Мама – жінка, яка дала йому життя. І за останній рік робила це ще багато разів. Жінка, яку майже ніколи не бачив без пляшки. Та, яка чекає зараз його вдома. Єдина жінка, яка залишилась у його житті… І він згадав, як його батько боровся з мамою, як одного разу вдарив її. Але вона простила, та пити не перестала. А згодом і батько став заглядати у чарку.
Невже він хотів такої долі для Ірини? Невже…
І ось зараз, йдучи безлюдними вулицями, що наче вимерли, тримаючи в руці розпочату пляшку горілки, він усвідомлював, що бізнес можна було повернути, а її не втратити. Якби ж вчасно взяти себе в руки. Якби не пити. Якби не! Якби…