Об`єднаймося ж, брати мої!

У чому наша сила, брате-українець? Не шукай даремно відповіді в тлумачних словниках, енциклопедіях. Немає там відповіді, брате, немає! Ніхто не залишив нам заповіді та підказки, де шукати ту чарівну силу. Але я знаю, я впевнена: відповідь полум’ям обпалює тебе зсередини, кров’ю тече по твоїх судинах, палає у серці від самого народження! Сила – у возз’єднанні. Об’єднаємося ж , брати мої! 

Чи хочете ви, українці, врятувати себе? А як щодо спасіння неньки-України? Ми усі - її сини та дочки, і наш обов’язок – оберігати та плекати її, нашу мати. А ми розбіглися по кутках, заховалися, чекаємо порятунку звідкись. Єдиний порятунок – об’єднання! Навіщо Лівобережна та правобережна Україна? Навіщо Західна? У нас одна на всіх Батьківщина з Богом даною назвою, мелодійною, як спів солов’я, - Україна. Об’єднаємося ж, брати, заради її порятунку! Мі прагнемо сильної держави, яка не буде відставати від інших, адже Україна не гірша за інших. Навпаки – краща! Де ви ще на планеті знайдете такі запашні білі сади навесні, таке тепле, ласкаве сонце, таку неповторно червону калину4 за вікном, вербу, яка ніжно лоскоче обличчя листям? Україна – неповторна. Не віддамо її нікому! Об’єднаємося заради її краси!  

Якщо не хочемо слухати тих, хто щодня нав’язує нам про мир і злагоду з телеекранів, то нехай духовним учителем і наставником для нас буде сам Тарас Шевченко, з чиїх уст пролунали ці слова, які стали заповітом нащадкам на довгі роки.  

Обніміться ж, брати мої, 

Молю вас, благаю! 

Це він, кобзар, залишив послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним…», яке висічене на скрижалях історії як заповідь, як молитву, як невимовну істину. 

Але ми самі собі вороги. Ми не прислухалися вчасно до слів співвітчизника, і як наслідок – поділена Батьківщина, розорена набігами ворожих військ, розкрадена не тільки польськими жидами, але й власними панама, попадала під уплив різних політичних течій, змінювала настрої. А всіх, хто намагався взяти Україну в руки з метою об’єднання, згодом продавали її або мовчки тікали від сорому і жаху.  

Але ж тікали не лише урядовці! Так, я перегортаю сторінки історії назад без страху (той, хто не знає свого минулого, не вартий майбутнього), щоб засвідчити, що про єдність «щирі» українці тоді навіть й гадки не мали. Зараз ми гордо називаємо їх емігрантами. Вони, рятуючи свою шкіру, тікали, не озираючись назад: вони – письменники, громадські діячі, науковці – нібито вирішували долю України закордоном, але хіба після цього їх можна назвати справжніми патріотами? Вони залишили рідну країну без підтримки; їх сльози не окропили її землі, їх кров не лилася у боях за об’єднання України. Куди вони зникли, коли Батьківщині необхідні були захист і любов? За океан! Далеко-далеко, у безпеці, де не лунали постріли і не кричали люди: «За Україну!». Їх просто не було. Мабуть, цих людей охопив жах, але ж треба вміти розділити біль з рідною землею, яка тебе зростила. 

Не зраджуй землю, що тебе зростила, 

Не залишай нікого у біді! 

А ми й досі рахуємо, скільки українців у Канаді, в Австралії, у США. Та хіба можна цим пишатися? Кажуть, нашого цвіту по всьому світу; але плоди збирає не Україна, а якась інша заморська мати. 

Ви розлетілися по всьому світові без наміру повернутися! Об’єднаймося й створімо одну єдину державу. Навіщо сотні діаспор? Ми – одна країна. Ми всі нащадки Тараса! Дуже вдячні вам за ваші винаходи, але повертайтеся, адже ваші здобутки необхідні також на рідній землі. Славімо разом Україну, а не Канаду та США. Земля чекає на вас, зробіть її крок назустріч!  

Та навіть ми, живучи на рідній землі, вдихаючи її повітря, зазвичай не цінуємо й не помічаємо ту красу, що нас оточує. Єдине, що хвилює наші душі, - гроші, влада… Ми кожного дня захищаємо власні амбіції, не звертаючи увагу на чужі думки, сваримося через місця Раді, б’ємося за щось вигадане, несправжнє. І кожен – сам за себе. Ані допомоги, ані доброго слова у підтримку. Жадібні, скупі та мізерні люди стали! Не таких виховувала ненька-Україна. Вона хотіла, щоб ми гідно відстоювали свої інтереси, але ж не всупереч свої співвітчизникам! А люди безжалісно, зі злобою в очах, ділять Батьківщину на шматки, голосно сперечаючись на весь світ, кому дістанеться більша частина. Чому так? Історія, на жаль, нікого не навчила. Хоча й добре била по наших спинах впродовж кількох століть. Роки йшли, а ми мовчки спостерігали зі сторони за швидким перебігом подій. Ми так довго були бідними, що нарешті отримавши незалежність, отримавши в руки країну, вирішили бездумно розділити її, навіть не встигнувши об’єднати.  

Та й манкуртів вдосталь у нас. Вони не втекли, ні. Навпаки! Вони зрозуміли, де можна легко збагатитися, отримати все бажане, а вже потім, не озираючись, - за океан.  

Мені соромно за свою націю. Я – українка, і я пишаюся цим. У моїх судинах тече гаряча козацька кров, мої предки боролися за незалежність, дивлячись смерті прямо у вічі; мої прабабусі співали веснянки, сплітали барвінок у віночки, низько-низько вклонялися землі та дякували їй, що годує їх, пестить, оберігає. Сьогодні про це вже ніхто не згадує. Всі ніби змовилися: байдуже заплющують очі та відвертаються. Відвертаються від власної матері, яка дала їм життя! Ваші ж ноженята торкалися її землі, коли робили перші кроки! Але ж саме ваші ноги затоптували беззахисні, ніжні квіти… 

Я - доросла, і я маю право висловити свою думку. Я б мовчала, але сльози на очах не дозволяють мені це зробити. Я молю Бога і не втрачаю надії, що ви, брати і сестри, зрозумієте, що втрачаєте. Невже ваші душі настільки черстві?! Ніхто нічого не відбирає у вас, лише об’єднайтеся заради порятунку розуму й душі.  

Коли емоції переповнюють мене, я беру в руки папір і олівець. Мене дійсно турбує те, що діється навколо. І я не можу більше мовчати! На папері слово за словом з’являються мої думки, які, я сподіваюся, не залишать вас байдужими. І я не боюся висловити те, про що думаю. 

Замовкли. Немає вже ні «за» тепер, ні «проти». 

Немає і минулої у нас вроди. 

Ми - українці, та без гордості в словах. 

За що ж боролись наші предки на мечах? 

За волю, славу і могутність України, 

За мову і за пісні солов’їні! 

Однак тепер серед простого люду 

Ніхто не заспіває пісню в скруту. 

Замовкли, поховалися й принишкли, 

Відкрили всі свої безглузді книжки. 

Хоч слово б з вуст! Та ні, вони мовчать. 

Чому вони дітей своїх навчать? 

Мені б хоч на хвилинку в те минуле! 

Життя гуло, неначе повний вулик, 

Де козаки з пістолями, шаблями 

Ворожу кров місили під ногами! 

А зараз вільні ми і наші браття, 

Але бракує всім тепер завзяття… 

Байдужі навіть ми до власної країни! 

Байдужі нам прекрасні гори і рівнини… 

Хтось пильнував, хтось цю красу любив, 

Ціною власного життя це боронив! 

Шевченко наш життя своє віддав, 

Але майбутнього такого не чекав. 

Соромимо ми предків і себе, 

Лунає щира пісня де-не-де… 

Мені б хоч на хвилинку в те минуле, 

Де душі ще живі, ще не поснули…