Він годинами дививсь у вікно… десь там, у зовсім іншому світі вирувало життя. Біля саду по алеї поспішали люди. Дехто примостивсь на лавці під лікарняними яблунями перепочити, а хтось, без діла, у своїх турботах сновигав туди-сюди… 

Він мовчки жадно ловив ці рухи життя. Напружено вслухавсь у його звуки - промчав автомобіль, подув вітер, защебетала пташина… Це те, чого йому так не вистачало, те, до чого прагнула юна душа… 

Невелика сіра кімната, чотири дитячих ліжечка, крісла, столики, і одне велике вікно, яке й стало його ліпшим другом… 

Спершу їх було четверо. Вони такі ж як і всі звичайні діти. Вирізнялись, хіба що, відсутністю волосся на голові, і довгим, спокійним, зовсім не дитячим поглядом. Вони, як і належить дітям їхнього віку, гралися ляльками і солдатиками, відгадували загадки і слова, лише посміхались не так часто. Проте згодом їх стало троє. Діти довго сумували і плакали за товаришем, все ж, до кінця не усвідомлюючи, що втратили його назавжди. Але час поспішав уперед, і один за одним їх залишилось лише двоє. Сміх, здавалось, назавжди залишив цю лікарняну кімнату. В якій боролися за життя зовсім юні, онкохворі діти. Вони вже не боялися смерті. Смерть – це просто те, що приходить зовсім не очікувано, те, що невидимою рукою тягне в свої володіння малих товаришів, те, що неминуче прийде за кожним… Разом з тим, смерть, за словами мам і бабусь, це здорове тіло, щирий сміх, і головне, коли вона прийде, можна буде виходити на вулицю, тоді обов’язково треба посидіти під розкішною розлогою грушею в саду… 

Діти майже не спілкувались між собою. Довгими годинами сиділи біля вікна і мовчки ловили ритми іншого життя. Марійка була ще зовсім мала, років чотирьох, і хлопчика завжди дивував її сумний, глибокий погляд мудрих сірих очей, як у цілком дорослої людини. Вона ніби бачила за вікном щось інше, зовсім не те, що він. Марійка тут вже третій місяць, а він, Юрко, лише другий… 

За той час, коли дітей залишилось двоє, вони стали хорошими друзями і мовчки, просто присутністю, поглядами підтримували один одного, і життя вцілому у цій сірій кімнаті… Дівчинка ніколи не розлучалась зі своїм хрестиком. Вона носила його в руках, то знову чіпляла на шию. Юрчик бачив вельми шанобливе ставлення малої до звичайнісінького хрестика і не міг збагнути цього. 

Одної ночі Марійку забрали кудись лікарі. Дівчинки не було кілька годин, та Юрку здалось, що минула ціла вічність. Кімната стала геть пустою і безжиттєвою. Не видно було єдиного яскравого предмету в цій оселі – рожевої хустинки, яка покривала голову дівчинки. Нарешті з’явилась- бліда і байдужа; маленьке личко відбивало колір стін, а оченята, здавалось стали ще глибшими. Дівчинка лежала непорушно і дивилась прямо перед собою. Потім тихенько покликала хлопчину. Юрко підійшов, і відчув, як маленька рука Марійки поклала на його долоню хрестик.  

«Вір. Молись. Надійся. Борися… Я знаю, ти житимеш… просто вір… просто молись…» 

Наступний ранок був таким же спокійним, як і інші. За вікном дріботів осінній дощ. Хлопчик дививсь у вікно. Один. Тільки він і дощ… 

Юрко вірив. Безмежно вірив, усі його думки, усі мрії були там, - за вікном, у іншому світі, дещо інших людей. І він молився… надіявся… жив… боровся…і одужав… 

Навіть зараз, згадуючи маленьку Марійку, отець Юрій, пам’ятає її глибокі сірі очі і ту першу життєву мудрість, першу краплю віри, яка дарувала надію… яка подарувала життя.