Квартирне питання
Людка була пробивною. Ох, і пробивною ж вона була. Коли сільські дівчата мріяли перед сном про таких же сільських хлопців, Людка мріяла про місто. Усі її думки комбінувалися в єдину картинку, де вона, поважна господиня міської квартири, не летить, як божевільна на останній спітнілий автобус о 18. 25, а зустрічає тихий міський вечір, з горням чаю на балконі третього поверху. І жодних тобі зарослих, як джунглі, городів, жодного мішка з травою для кролів. Хоч Людка ще тільки збиралася вступати в технікум чи училище, вона твердо знала: це початок її красивого міського життя.
До навчання Людка ставилася по-філософськи: все знати неможливо, але можна знайти прибуткове ремесло за можливостями. Цим її можливостям відповідало училище, закінчивши яке дівчина почала працювати у заводській їдальні, а жити в гуртожитку. Все йшло за планом.
На вихідних приїздила в село. Батькам допомогти, до клубу сходити. Час від часу Люда могла вставити «У нас…», маючи на увазі місто. Дівчат це веселило, а батьків насторжувало:
- Людочко, дитинко, таж твій дім тут, твоя хата батьківська. Скільки ж ти у тому місті? Якихось два роки? А вже воно тобі своє, рідне заступило.
І не розумів ніхто такої конкретної мрії: жити в місті. От хоче хтось на Місяці побувати, а хтось в конкурсі перемогти, а хтось дослужитися до значної посади. То що такого, що Людка в село не думає вертатися? Навіть на вакантне місце у шкільній їдальні, яке тітка Слава залишила їй майже у спадок на сімдесят п’ятому році свого життя. Люда пробивна, вона своє масло та свою ковбасу і в заводській їдальні нікому не віддасть.
Але ось уже всі дівчата повискакували заміж, дрібними діточками пообкладалися, а Люда виглядає принца з нерухомістю. І він таки з’явився на обрії, любитель млинців з м’ясом і яблучного компоту.
Його звали Володимиром. Худорлявий і невелемовний парубок в окулярах, на кілька років старший за Людмилу. Працював на тому ж таки заводі, регулярно харчувався. І не впав би він ніколи в око Люді, та випадково з’ясувалося, що Володя єдиний син у батьків, отже, єдиний спадкоємець трикімнатної чешки на вулиці Чехова. Та ще й, як на біду, третій поверх з балконом. Люда, кров з молоком, заносила хлопців такого типу до розділу «нерішучий розумник», а проте наважилась:
- Відгодую з часом.
І почалося їхнє спілкування, яке переросло в залицяння, а згодом у сватання і, врешті, у весілля. На все пішло менше року. Батьки невимовно раділи, допомогли всім, що мали. Людчині - посудом, ковдрами, новими меблями і щотижневими сумками з екологічно чистими продуктами, Володині – найбільшою кімнатою, куди новоспечена городянка переїхала з гуртожитку.
Романтика для Люди - чайний сервіз в горохи і постіль у дрібні квіточки. І ще цей балкон. Коли її Володя приїздив до тещі та називав романтикою косовицю й оранку, що зганяла сім потів з дужих, як дерева, чоловіків, Люда навіть трохи злилася: небезпечно так любити село, це затягує. Хоч її батько не міг натішитися зятем, що без зайвих слів допомагав з фундаментом літньої кухні чи стовпчиками для огорожі. Але при вечірній розмові доня категорично вставляла:
- Приїздити – приїдемо, помогти – поможемо, а житимемо в місті.
Отак між молодими все, наче, добре велося. Та недовго витримувала Люда чоловікових батьків. Наче, вони її й не дратували, а все ж на одній житловій площі, хай і трикімнатній, непросто знайти гармонію: то вазочку стара не там поставить, то Людину страву ненавмисно переварить. І так день за днем визрівало в пробивній голові невістки нове рішення – винайняти окрему квартиру, поки ця не звільниться. Щоправда, не чекала вона нічого поганого, не бажала чоловіковим батькам найгіршого, але якогось іншого варіанту поселитися в цій міській квартирі не бачила. На роботі Людка запитала в роздобрілої до меж світового океану завідуючої:
- Іванівна, Чехов – то ж письменник?
- Еге ж. – бовкнула Іванівна, перебираючи в пам’яті сторінки з шкільного підручника.
Людка взяла у заводській бібліотеці оповідання Чехова, байдужо прочитала кілька і винесла вердикт:
- Нічого путнього з цього не вийде. Ми переїжджаємо.
Що вже зазвичай мовчазна свекруха напросилася-намолилася:
- Людочко, та що ви таке надумали. Ще не в такій тісноті живуть. Он і дитинка свій кут матиме.
Марно все. Справді, Люду трохи лякало, що наважилася за три місяці до пологів кардинально змінювати житло, але хотілося їй не такого залежного від Володимирових батьків міста, а свого, окремого.
Чоловік сказав тільки:
- Для чого тобі це? Невже не можна по-людськи?
- Треба. Не можна. Бери землю, що завод тобі виділив, будуватися будемо. – відрізала дружина.
То що ж вона, Люда, і по-Людськи не вміє? От окремо й буде по-її.
Сама придумала – сама й розплачувалася. Коли в них з Володею народився син, не поїхала до матері, як це часто роблять, не приймала допомоги від чоловікових батьків, а все-все сама. Та й узагалі якось рідко бачилися з родичами. День у день прала, готувала, доглядала, прибирала. Може, тому не хотіла більше дітей. Отак ріс їхній Василько одинаком. А тут іще Володя на заробітки внадився їздити. Бо завод розлетівся, роки прийшли сутужні, а дитині треба і з’їсти, і одягнутися. Он уже їхній хлопчик в дитсадок потупотів, он уже в школу час. І все ж відповідне має бути, не гірше, як у інших.
Людка також без роботи залишилася. Але метнулася по страшних і смердючих барах, яких у ті часи наплодилося тьма, попрацювала «на пана» та й збагнула, що то не її рідна заводська їдальня з сметанними ріками і ковбасними берегами. Тепер кожен копійку ой як рахує.
Сказано ж: пробивна жінка. Пропрацювала так рік та й подумала своє кафе відкрити. Володя прискладав трохи грошенят. Порадилися, оформили і відкрили. І тут проявилася категорична натура Людмили: от буде в неї найкращий заклад на всеньке місто.
Якось вони їздили на ювілей до дядька, що мешкав в обласному центрі. Готувалися з місяць: Володя саме вдома був і розгублено вибирав подарунок, Люда ретельно підбирала всім трьом гардероб. Аж, нарешті, прибули. Дорогий ресторан справив на Люду враження, сильніше за дядькове свято та зустрічі з родиною. Поміж танцями і тостами жінка фотографувала інтер’єри, бо й собі усе хотіла повторити. До слова, бачила вона звичайні речі – коркові панелі, шпалери з візерунками, проте для її міста у той час таке було небаченим. Тож вирішила підприємлива господиня кафе розширитись до меж ресторану.
Ще рік пішов на перепланування. Прибуток був, але весь час з’їдала робота. Люда якось збайдужіла і до житла, яке вони винаймали, і до квартири на вулиці Чехова. До батьківського обійстя у селі навідувалися переважно чоловік з сином. Земельна ділянка, яку перед банкрутством заводу встиг відхопити Володя, заросла по шию бур’янами.
Тепер вони удвох піднімали свою справу. Не було потреби їздити за кордон, розжилися і на своїй землі. Чи порівняється з Людою хоч одна корінна городянка? Трохи розповніла з віком жінка виглядала чудово: модний одяг, свіжопофарбована стрижка і дорога сумка. Володя, щоправда, не піддавався на таке «осучаснення». Він трохи зсутулився з віком і таки не «відгодувався», одягав завжди сорочку і штани, жодних тобі модних трендів. Люда так і не змогла нап’ялити на нього шийну хустину чи джинсовий костюм.
І тільки одне муляло Володю: як так вийшло з його батьками? Наче й не сварилися, а проте не знайшла дружина з ними такої спільності, як Володя з її, з Людиними, родичами. Та квартира, як воєнний трофей стояла поміж ними.
Василько вже був підлітком, коли вони вперше зустріли Новий рік у своїй двоповерховій хаті. Усе подобалося і захоплювало, усе блищало достатком і жагою накопичення. Напередодні Володя наважився:
- Я хочу запросити на Різдво своїх і твоїх батьків до нас.
- Та ж ви і так до них підете.
- Нехай то буде два в одному – і новосілля, і свята. А вони в нас ще не були ніколи.
Людка змовчала. Бо відмовляти не личило, а демонструвати радість не хотілося.
Та все пройшло чудово. Господиня готувала сама, що, до слова, дуже любила. Господар спочатку привіз своєю автівкою тещу з тестем, а потім маму з татом. Чи треба казати, що старих зачарували не меблі, не техніка, не килими. І навіть не штучна волохата китайська ялинка без запаху, розцяцькована пластиковими і такими ж китайськими дурничками. Вони раді були побачитися та погомоніти про те, про се, злегка приховуючи, як пишаються онуком. Людка не втрималася і відвезла батьків до ресторану. Вона розійшлася і до дрібниць описувала, як важко було пробитися крізь кордон чиновників, як непросто було знайти майстрів і як ретельно добиралося меню. Звичайно, це, мабуть, було важливо. Усіх накрило відчуття родинного тепла. І було добре. Навіть Люді. Вона зловила себе на думці: чому таке тепло не огортає їх усіх частіше. Однак ця думка щезла за мить, мов феєрверк у зимовому небі.
Після того вечора пішло по-інакшому. Бувають все-таки різдвяні дива. Людка навіть переступила поріг квартири третього поверху і пробачила Чехову те, що не розуміла достеменно, про що він писав. Вона приїхала разом з чоловіком і сином садити городи і вже не боялася врости в село, бо вкорінилася в місті міцно і надійно. За пів року від того вечора батько Володі впав на кухні. Назавжди. Мати відійшла слідом за місяць.
І ось тепер, коли ця квартира, нарешті, вільна, вона, Людка, пробивна і підприємлива, сортує зношені речі старих, витрушує з шухляд різний мотлох і розуміє, що ці давно не ремонтовані кімнати не мають для неї такого всесвітнього значення, як сімнадцять років тому. Порожньо і важко. І безсило Людці у розквіті сил.
Чомусь не тішив ні найкращий у місті ресторан, ні стаття в газеті про нього, ні можновладні відвідувачі. За рік вона все ж зробила на Чехова євроремонт, але жодного разу не те, що не переночувала там, навіть на балкон не вийшла з горням. Володя перебрався у село до її батьків, які зіщулилися, змаліли та потребували допомоги по господарству, а їх майже двометровий малий Василько приїздив туди мало не щодня. З ким же тут почаювати перед сном?
