Ключ у дитині
Пухкенькі дитячі ніжки торкаються роси, маля сміється дзвінко. Молода, ставна, повновида жіночка з довгим темним волоссям, заплетеним в тугу косу, колише над зеленою густою травою доньку й собі сміється… Фрагмент життя із минулого. Пам`ять.
Стара жінка дивилася на свою сорокалітню доньку, на тонесенькі зморщечки, які вже намалювало під очима доньки життя, а бачила те дитя, малесенькі ніжки, товстенькі, немов перев`язані ниточкою ручки, тонке, коротке, русяве волоссячко, мов пух на голівці маляти, чула той дитячий сміх, який дзвенів, мов дзвіночок, коли ніжки донечки торкалися теплої роси. "Щастя. Моє щастя в дітях", - пронеслася думка у старої вдовиці.
Донька сиділа поруч, дивилася на матір, і мов скульптор, намагалася перенести в майстерню пам`яті усі штрихи, виліпити милий серцю образ на роки. Вдивлялася, щоб запам`ятати цей вираз обличчя, вловити зміни, губкою увібрати кожну рису і зморщечку на рідному лиці. Скоро виїжджати. Матуся стала меншою на зріст, аніж була, волосся сивина накрила, а очі лагідні все ті ж, які усе життя з дитинства з нею.
- Мамо, про що Ви так задумалися?
- Так, про своє. - Знаєш, прийшов час розповісти тобі одну історію давню, яка стосується тебе. Донечко, були нелегкі випробовування мені дані. Коли одружилися ми з батьком твоїм, кілька років дітей не мали. Молила Бога, щоб послав дитятко нам, а надії все не було. Аж ось помолилася якось перед іконою й попрохала малятко собі. Пообіцяла, що скільки би не послав Бог діток, всі цей світ побачать, усіх любитиму. Пройшло трохи часу й послали небеса нам двох донечок, а ще через років шість і третю красуньку народила. Дім завжди повний діток був, своїх й чужих. Багато років так жили у радості й у клопотах, аж ось дізналася, що вагітна знову. Роки не ті, старші діти підросли. Порадилися з батьком. Сказав, що можу вирішувати сама, можна дитину й не лишати, якщо народжувати не хочу. Думала довго. Потім утвердилася в рішенні, що народжувати вже досить, домовилася з лікарем про зустріч. Спати лягла з думкою про тебе й про майбутнє без тебе, а вранці прокинулася, й ноги не пішли на ту зустріч. Відібрало ноги, встати з ліжка не змогла. А далі довгі місяці лікування, тривог й очікування. Тебе ми з татком вирішили лишити, незважаючи на моє самопочуття. Лікарі прогнозували, що не встану вже на ноги. Аж потім хвороба трішки відійшла, й всі місяці останні вагітності ледь-ледь ходила. Ризик після родів залишитися лежачою був, але народилася ти, а я знову впевнено пішла. То радість для всіх була. Особливо радів татко, навіть танцював. Всі, хто бачив його танець під вікном лікарні, дивувалися, як чоловік радіє. "Ой, з глузду, напевно, з"їхав", - шепотіли медсестри й санітарки. - Четверта дівка, а як радіє!" А він таки радів, як панночку тебе з пологового забирав, у квітах.
Донька слухала, не перебивала. Матусині слова щось у душі, мов на скрипці, струну зачепили. Заграло серце музику ніжну. Слова неньки не ранили її. Небажана? Та ні ж бо, ні! Усі роки свого життя вона знала, що бажана. Чула про те, що вона - улюблениця батьків, що її донька - найменша внучка у роду - найбільша втіха для дідуся. Завжди була впевнена, що вона бажана, бо як найменшій у сім`ї провинності їй пробачали, догоджали та й ніжності, уваги багато було від батьків. Росла в любові.
Дивилася з любов`ю на матусю жінка, і та любов росла, поки не засяяла яскравими барвами дитинства. Нитка між матір`ю й донькою, хоч і прозора, але міцна. Ось мама її пухкеньку в нескошену траву в росу опускає, лоскоче ніжки трава, сміх її й матусин дзвенить в ранковім просторі села. Ось літній ранок. Їй п`ять. Відкриває оченята, а поруч мама, в її руках новісінький костюмчик червоного кольору з білими вузенькими смужечками та з вишеньками по краям, такий красивий. Дитяче щастя - обійми мами й той дарунок. Ось мама повертається з роботи, а в сумці у неї для доньки гостинчик "від зайця", а ось мама гладить її перед сном, вимкнене світло, і поруч тепла мама. Ніжність, радість і любов. А ось вона уже доросла, сама готується вже бути матір`ю, народжує. Біль глибокий, затягує у небуття. Щоб не поринути у нього, встає із ліжка, йде до вікна. Виглянула у вікно, а під вікном вона - матуся, чекає, свої сили доньці віддає. З забуття згодом виводить й голос медсестри, котра принесла шоколад від мами. "Ні ж бо, не стогни, а підкріпись". А ось вже стара ненька онуку на руках тримає. А ось вже й в школу її проводжає. Все це, немов стріла, пронеслося перед очима в жінки.
- Усе гаразд, матусю. У кожної матері ключ до щастя у дитині, кожне маля потрібне родині, бо кожне свій візерунок плете, родинне панно прикрашає, кожне дитя, як та квітка, свій аромат ніжності в родинний букет додає. - Все добре, матінко. Все добре. Дякую. Так мало бути.
Дві жінки обнялися, і об`єдналися дві долі. Ніякі спогади холодною водою не роз`єднають річкою тонкою той простір із любові між матір`ю й донькою, що є. Життя - то океан і простір із любові. Як відчуваєш простір, то і життя прекрасне, вільне, неважке.
Васильків, 10.09.2015
