Друг дитинства
спогади...
Знаєте, насправді дуже тяжко повністю і правильно перекрутити плівку пам’яті в справжньому порядку… хоча так хочеться…
Ми згадуємо людей, які раніше мали вагоме значення… згадуємо найкращі моменти... ці картинки німого кіно випереджують один одну з шаленою швидкістю, бажання в голові не прогавити ще чогось постійно стукає у виски… Заполоняючи розум цим всім ми мимоволі уявляємо когось… Когось, хто вже не з тобою, когось з ким ніколи не повториться все що було раніше, а можливо і нічого ніколи не відбудеться… Добре що спогади у старих шкільних фотографіях та альбомах завжди залишаться з нами… Часи пройшли, тепер в нас достатньо ще кращих подій із іншими людьми, проте колишнє, давно пройдене, не забувається… Варто тільки нагадати, і ось ти - семикласниця, перша дівчинка у класі, яку хтось проводжає додому… Веселі косички, різнобарвний портфель, коротенька спідничка… Невмілі жести малюків, безглузді розмови, страх і сором’язливість, надія на маленький дотик, погляд... хіх... кумедно… Потім - ти першокурсниця… твоє повнолітнє тіло готове до подвигів і ти користуєшся цим на задньому сидінні авто його тата… Нафарбовані губи, недбало розпущене волосся, піднята до непристойності футболка, босі ноги, запах парфумів, відчуття вседозволеності…
А потім ти не можеш сказати і слова, бо його пасія влаштовує через це скандали… ваші тригодинні розмови по телефону закінчились, приховані побачення вдома, страшенний захват від зустрічі, співпереживання, зацікавленість... все пройшло…
Тепер залишилось тільки згадувати події сьомого класу, бо пізніші твої подвиги не можна чіпати... вони ховаються від людей, а інколи і від тебе самої… спогади ранять, змушують задуматись, інколи посміхнутись чи заплакати… нагадують про твоє дорослішання, про відповідальність і обов’язки... часом про дитинство і безтурботність…вони існують, але вже давно не живуть.
Камінь-Каширський, 5 січня 2011