Гостини
Присвята
Горобина за вікном. Мальовані червоні краплі на сухих зчорнілих вітах. Ти наснився. Запрошував у гості, в село.
Цієї осені там надзвичайно гарно. І тихо. Йдеш, а довкола золото! Летить, іскриться, шурхотить, догорає… Ідеш до незабутньо-рідної хати. І все так, як раніше. І все змінилось до невпізнанності.
Твій чорний кіт сидить на порозі, набурмосений. Не чутно, як дзенькає калитка, як ти човгаєш під вікном і, стомлено видихаючи, приносиш повне відро води. Не чутно з хати твого голосу, радісного й теплого. Не чутно.
Не дощить цього річ у селі. Хмари пливуть кошлаті, м’які, прогріті золотим сонцем. Баба сидить під хатою, похитуючись. А ти вже не клопочешся біля господи, не хукаєш на завжди холодні руки. І не ходиш зранку по хліб.
…А ти вже не розкажеш про дитинство і про війну.
Серед села стоїть, підперши головою небо, одинокий солдат. Листя кольору сонячних променів стелиться йому до ніг. На плечах – ледь помітний відбиток суму. Мабуть, в юності ти був дуже схожим на нього.
Білі хризантеми пломеніють на плиті з червоного каменю. Тихо… і сонце м’яко падає на твій портрет. Я приїхала. Привіт, любий!...
