Останні декілька годин із записів Міхаеля
Історія одного страшного ранку
Я в кімнаті був сам, а потім оказалось, що ні. За вікном світило сонце й ішов дощ. На годиннику дев`ять ранку. Я знову проспав. Я знову пропускаю школу. Мені моторошно вставати з ліжка. Мені моторошно знімати ковдру. Я мовчки дивлюсь на стелю. Не рухаюсь. Стараюсь не дихати. Що трапилось? Чиє це тіло? Чиї це руки? Чиє це дихання?
Сонячні промені нахабно проламуються крізь свинцеві штори і сіру тюль. Хто їх просить? Вони ж знають як я не люблю світло! Немовби з відра ллє за вікном. Під напором холодні струмені ливня б`ють об вікно. Так, немов от-от і воно трісне. Інколи здається, що дощ може проламати скло. Тріщина пробіжить по його гладкій, прозорій, відшліфованій дощами поверхні зовні, а потім... щось трапиться. Після того, міцні каплі холоднокровної ранкової зливи надавлять на скло з вулиці, закон тертя на мить стане не дійсним... Вікно розіб`ється. Осколки розлетяться по кімнаті. Одна з них потрапить в тебе. Воно лопне, розіб`ється вщент на твоїх очах, впаде на землю...в іншому випадку... в твою кімнату. Неначе Все, що накопилось за довгі роки, вб`є тебе звідти. Вода стане залітати в кімнату. Її, не запитуючи дозволу у господарів, заганятиме сюди прохолодний вітер. "Холодно... закрий вікно..."— прошепочуть тобі стіни. Штори будуть намокати. Промокне і твій стіл. Книжки, рукописи, блокноти, малюнки... навушники, ноутбук, колонка, фотоапарат... Морозні каплі води долетять і до твого обличчя. І так же сяятиме сонце. Так же будуть пахнути квіти, що посадила твоя мама під вікнами будинку. А потім ти відчуєш, що це... це вода?
Я в кімнаті лежав сам. Раптом серед тиші донеслась пронизлива примітивна музика телефонного дзвінка. Хотів же поставити рок! Хотів же поставити на дзвінок щось достойне, але... Апокаліптику, наприклад. Через свою короткочасну пам`ять мушу чути це руйнуюче реальність скупчення різних звуків в одну мелодію. Це дзвонить мій друг. Я знаю, що він зараз має запитати. "Де ти пропадаєш? Ти йдеш в школу? Довго ще збираєшся прогулювати?"— пролунає в слухавці дещо подібне. Це звісно приємно, що хоч хтось цікавиться твоєю тривалою відсутністю, але я продовжую не брати слухавку, слухаючі далі невиносну монотонну музику від компанії NOKIA. Я нічого не можу зробити. Навіть, якщо подзвонить вона... я побоюсь поворухнутись і відповісти на дзвінок...
Телефон лежить на столі. Знущання закінчилось. За вікном ливень. Здається, що опади стають все могутнішими. Світло в кімнаті таке, неначе червоний сонячний диск ховається за лінією горизонту. Темнувато помаранчеві плями світла торкаються стіни... на яку перелякано направлений мій погляд. Чиї це очі? Хто це дихає? Озвіться, будьте ласкаві!
...Я пам`ятаю як обходячи широкі калюжі й слухаючи музику в навушниках, Міхаель прямував зі школи до дому. Похмура видалась весна. Майже всі перехожі тримали над своїми головами парасольки. Лиш він йшов без неї, а капюшон кофти вже мокрий до ниток."От дивак", — мабуть думають пересічні незнайомі..
В такі дні лишалось тільки дійти якомога швидше, запертись в кімнаті й віддатись снам. В такі дні, коли все видалось проти тебе, хочеться просто зникнути з доріг великого міста й переміститись у свій затишний і невеличкий світ - кімнату...
Це жахливо, коли повз тебе проїжджає великий автомобіль і з ніг до голови обляпує брудною водою. Ти спокійно стоїш на краю тротуару й слідкуєш за тим, як розтікається чудернацькими візерунками автомобільне масло на мокрому асфальті, а потім... і в очі, і на обличчя, й на курточку... На тій стороні шумної вулиці ще горить червоне світло світлофора. Мокрі автомобілі, здається, повзуть дуже довго. Дуже довго... Вічність.
Вічність закінчується коли бачиш, як чорний блискучий мерседес летить прямісінько в твою сторону. Він влетів на зустрічну смугу на перехресті. Спроба пригальмувати на великій швидкості видалась марною. І ти бачиш це. Він летить прямо в тебе. Сигналить, напевно. Спинитись він не може. Чи не хоче? Та ти не чуєш це. Ти чуєш тільки музику, яка звучить в твоїх навушниках. От і все. Завіса. Зараз він зіб`є, в`їхавши на тротуар... І настане паніка в людей поблизу. Я лежу зі скривавленою головою. Над моїми очима носяться злякані люди. Хтось кудись телефонує. Хтось намагається надати мені першу невідкладну допомогу. Я все бачу. Лежу, не можу поворухнутись, як зараз, ні слова вимовити. Жодного болю. Відчуваю тільки який холодний та мокрий асфальт. Потім хтось витягує навушники, в яких тихенько, на фоні гамору, звучить рок. І в цей момент я відключаюсь. Я чітко все пам`ятаю до того моменту, як незнайома вродлива чорноволоса дівчина зняла навушники, піднесла їх до свого вуха й трішки послухала, присівши біля мого напівмертвого тіла. Мої очі були відкритими та жодного слова я вимовити не міг. Вона торкнулася своєю рукою мого лиця, провела по ньому пальцями... На моє обличчя впала гаряча сльоза, що скотилась по її білій щоці.. Але це не той фільм, в якому в подібному моменті герой оживає. Це реальність.... і тепло її тіла. Хто ж вона, ця гарна незнайомка? Я б спитав, але... Вона поцілувала мене в лоб і, витерши сльози, підвелась. Щось поклала мені до руки, якою я не міг поворушити. А далі... вона щезла. Вона зникла в натовпі. Таке відчуття, неначе я знав її все життя, але в той же момент бачив її вперше.
Потім очі мої закрились. Я прокинувся в палаті. Чую дивний діалог. Не знаю хто то говорить.
— В мене до вас погані новини, жіночко... — і розлетілось відлуння після цих слів.
— Що з моїм сином?!
О Боже! Це був голос моєї мами.
— Ми зробили все, що зуміли. Проте, як бачите, він не приходить до свідомості вже тиждень. Прилад не фіксує жодних факторів. Та це не кома. З таким випадком ми стрічаємось вперше...
То, виходить, лікар.
— Він помре?
— Ні, він житиме. Але, боюсь, жіночко, з хлопцем буде не все в порядку. За його життя, жіночко, зараз борються вищі сили, а в такий час медицина безсила, знаєте. Тож... кріпіться. Будемо надіятись на все найкраще... Адже... Ви християнка?
Діалог їх тривав довго. Мені набридло слухати, але сказати я нічого не міг.
Минуло півроку. Ми переїхали жити до села. Я назавжди покинув те місто. Місто Весняних Дощів. Я став ходити в нову школу. В мене з`явилось багато нових знайомих і нові друзі. Життя стало іншими, аніж в тому місті. От тільки сни мої - суцільні жахіття і нічого інакшого. Час від часу в снах зустрічається образ тієї чорнявої милої дівчини. Здається, ми колись були знайомі.
Стоп. Тиша...
Отже, я лежу в ліжку. На годиннику тридцять хвилин на десяту. За вікном не кінчається ранковий сонячний дощ. Дме сильний вітер.
Весь час я хотів навчитись бути загадковим. Скільки б людей мене б знову і знову не надихало на такий стиль життя, скільки б я разів сам не намагався себе змінити...і зникнути... Все марно. Тож залишатимусь таким як є. Якщо ще буде час.
Може піду на другий урок.
Звідки взявся цей страх? Напевно, він родом з того дощового дня. А може я збожеволів? Та ні. Божевільний ніколи не подумає про те, що він зійшов з глузду.
О, я бачу що кватирка вікна прочинена. Треба встати й закрити її. Якось взяти... і встати.
Хто поруч? Нікого? Чого я боюсь?
Я встаю. Дощ в мить стає все сильнішим і... вікно розлітається вщент. Я не пам`ятаю як то трапилось, але... кусок гострого мокрого скла уп`явся мені ... прямісінько в грудну клітку. Мені перехопило дихання. Враз побіліло в очах. Я не дотягнувся рукою і від болю впав на ліжко.
Боже! Саме в такі моменти ми й згадуємо про Бога. Саме в подібні моменти...
Боже! Я згадав її. Я згадав її... Я згадав її. Це ж Вона тоді була!
Дощ залітає в мою кімнату. Омив все. У дверях з`явився її силует. Вона стояла й спокійно дивилася на мене, ніжно всміхаючись. Моя вбивце, я ж любив тебе. Але... ти
м о я
с м е р т ь
"Холодно... закрий двері..."— зненацька прошепотіли мені стіни.