Поцілунок з небес
Пам`ять
Тетяна була в цей вечір вдома одна. Вона проводила вечори на самоті дуже рідко, але цього разу чоловік з дітьми поїхали до бабусі. Виглянула у вікно: темно і сиро. Спати не хотілося, сіла писати статтю. Фрази не складалися в рядки, чомусь замість інформації для статті пам`ять підкидала фрагменти з давніх бабусиних розповідей про голод, про людей, що пройшли крізь пекло голодного часу. Сумна посмішка відбилася на обличчі жінки: цей день був Днем пам`яті жертв голодомору, ось пам`ять і завантажила зі своїх архівних полиць приховану за іншими спогадами інформацію. Те, про що хотілося забути, але слід було пам`ятати.
Тетяна запалила свічку, поставила на вікно, прочитала молитву за упокій бабусі і родичів, душі яких давно пішли в простір Вічності. Вона тричі низько вклонилася своєму Роду. Жінка подякувала тим, хто зумів вижити в періоди важкого голоду 30-х років і в післявоєнний голод, тих рідних, хто пішов під час голоду за межу життя й забрав з собою на небеса тягар пережитого болю.
Її подяка рідним звучала за силу, за витривалість, за вміння залишатися людиною навіть у тих умовах, коли зло проникає в тіло й назовні, пожирає людину, породжує в ній звіра й нашіптує: «убий, щоб вижити». Тільки велика сила волі й добра ставить в таких умовах великий щит зі словами «НІ! якщо і вмирати, то разом». Лише велика сила любові дозволяє віддати останній шматочок картоплини - сестрі, подарувати останні обійми (коли вже набрякли руки і не слухаються) - братові, останню підбадьорюючу посмішку - матері, послати в останнє повний ніжності погляд - дружині, що пригортає до себе холодне тіло дитини. Лише величезна сила материнської любові дозволяє віддати останнє знайдене зернятко - дитині, своїми молитвами врятувати її від подиху смерті.
Тільки велика сила духу дозволяє з гідністю відійти в інший світ, забравши свій біль з собою. І лише велика жага до життя дозволяє пройти всі кола пекла, голоду, війни, знову голоду, і вижити, щоб ЖИТИ і пам`ятати. Така сила була у роду Тетяни, їй було за що дякувати.
«Дякую» Тетяни звучало всьому Роду за знання, за захист, за вміння виживати, рятувати, любити, гідно зустрічати смерть і не менш гідно приймати життя ...
Тетяна не стала гасити свічку, вирішила: «нехай погорить годинку, нехай свіча стане маяком, знаком пам`яті». Жінка сіла в м`яке крісло, заплющила очі. Як подяку, від Роду вона отримала послання. Перед очима виникло величезне коло, контур якого складався із світла. Це коло утворили люди, які тримали один одного за руки. Всередині кола з`явилася плетена корзина великого розміру з хлібом. З цієї хлібниці до Тетяни лилися потоки світла, але не досягали жінки. Потім від Тані до корзини полинули її власні промені світла. Як подяка - потік світла з хлібниці став довшим. Промені світла, що йшли від жінки, й світло з кола тягнулися один до одного, як близькі люди протягують руки один до одного при зустрічі після тривалої розлуки. Посередині шляху обидва потоки світла перетнулися і пішли далі: світло Тетяни вглиб хлібниці, а світло з кола до жінки. Потім з`явився образ ангела у вигляді хлоп`яти, і Тетяна почула дитячий сміх. Сміх звучав так чітко, ніби в реальності дитина стояла поруч біля крісла. Таня відкрила очі.
Часу минуло зовсім мало. Сон чи видіння, не важливо. Жінка була щаслива, як дитина, яку поцілували та обдарували батьки. Вона знала, що далі в житті у неї буде все добре, свій поцілунок з небес і благословення Роду вона вже отримала.
