Випадкова зустріч долі
він і вона у брудному місті
Вони йшли похмурим ранком і ловили погляди один одного... вони бачили один одного вперше... він не міг намилуватись її рудим волоссям, недавно дбайливо заплетеним у кіску і перемотане стрічкою... її віями, що інколи з острахом опускалися на великі зелені очі, її лобом, що морщився, коли піднімалися брови... її губами, які не стуляючись обвітрилися на морозі і вітрі... її пальцями, які виглядали з-під довгих рукавів і почервоніли від холоду... вона здавалася дитиною у чобітках з пумпонами, кумедними різнокольоровими бульбашками на сумці, шарфом, що туго обмотував її тендітну шию і лататтям, щедро розсіяним по обличчі....
А він, такий серйозний у своєму чорному пальто і краватці, що виглядала здавався дуже дорослим... видавала лише сумка, недбало перекинута через плече, сережка у вусі, та запитальний погляд 12-річного хлопця....
вони йшли спочатку переганяючи один одного... потім ця гра їм обом сподобалася, і вони не могли зупинитися... вона посміхалася спочатку німою мовою, а потім вони обоє весело голосно гиготали... не кажучи ні слова, вони забули про місце їхнього призначення.. не хотілося псувати все словами, тому вони тільки посміхалися і мовчали.....тоді, зранку, було малолюдно на вулицях, майже не було транспорту...кругом все було сірим... виділялися запашілі обличчя із задоволеними виразами. підійшовши до переходу, вони зустрілися поглядами і замерли, не побачивши що їхав автомобіль і видавав шумні звуки... проїхавши коло них він рясно обризкав їх брудною водою із щойно розталого снігу... кожен оглянув себе, потім супутника і ситуація стала ще більш кумедною... не помічаючи нікого вони разом дійшли до будинку, і дівчина промовила: Ми прийшли, я тут живу, дякую за супровід... жаль що ми так і не познайомились... Він прикусив губу і сказав... думаю ми ще все надолужимо, я теж тут живу........
Луцьк, 28.11.2010