Твоя прохолода
У той по-літньому осінній день я тебе побачила вперше. Університетський двір був заповнений студентами. Першокурсників було видно одразу: вони виділялися офіційним нарядом, одягненим спеціально на перше вересня. І серед того одноманіття в тонах «білий-верх-чорний-низ», стояв ти, у довгій сірій хенлі[1] з підкоченими по лікоть рукавами, яка скромно контрастувала з темно-коричневими брюками. Хтось весело щебетав з новими знайомими про перші враження від нового міста та житла, хтось ділився накопиченим мандражем, хтось несміливим поглядом шукав у натовпі того, з ким можна було б познайомитись і розбавити неприязнь нового етапу життя. А ти, байдужий до всього, стояв, відгородившись навушниками чи то від власних думок, чи може від неприємного тобі галасу навколо.
Ти поправив неслухняного навушника, і я помітила тату на твоїй руці. Усміхнулась сама до себе. Цікаво, чи ти знаєш, що означає той напис, який ти вирішив нести на собі впродовж всього життя. Я б на такий крок не зважилася. Не тому, що я боюсь болю, а тому, що не люблю прив’язаності, щось ще вчора нове й хвилююче завтра може стати нецікавим. Тату не зводиться без сліду, а значить доведеться миритися із цим мистецьким клеймом навіть тоді, коли втрачу інтерес до подібних речей: може наступного дня, а може й ніколи. Цього неможливо вгадати.
Я й не відразу помітила, як захопилася роздумами про тебе. Втім, що робити, коли подруга запізнюється, ти нікого тут більше не знаєш, а бажання заводити нові знайомства десь дрімає в закутках твоєї свідомості. Залишається шукати щось цікаве у тому, що тебе оточує. Я, будучи художником в душі і за фахом, не могла обділити тебе увагою: щось у тобі є. Це я завжди визначала безпомилково.
Схоже, ти відчув мій пильний погляд і подивився в мій бік. Мені стало незручно від того, як я поводилась, розглядаючи незнайомця, і відвела погляд. Мабуть, цей жест був ще безглуздішим. Він тебе розвеселив. Я відчула, що ти усміхнувся, нехай навіть то був лінивий жест кутиками губ. Мені й самій стало смішно.
Натовп трохи затих і вишикувався за даними вказівками. Починалась урочиста лінійка. На тебе я більше не дивилась. Були й інші думки: подруги не видно. І чого я сюди прийшла? Почути кілька нудних промов про те, як нам пощастило вступити до цього вузу, що треба вчитися і ще раз вчитися; послухати стару-добру «Gaudeamus[2]» і розійтися? Для мене це не було особливим днем: я в цьому місті народилася, сто разів проходила повз цей універ і завжди знала, що буду тут навчатися: ні хвилювань, ні очікувань чогось надзвичайного від нової сторінки життя. Інша справа – «приїжджі». Ото справжні студенти: перелякані чи нахабні, вічно голодні і практично самостійні молоді люди. Вони з інтересом розглядають старовинну будівлю, в якій зовсім скоро проводитимуть половину свого часу, цікавляться розкладом і облаштовуються у новому житлі. Все нове, все цікаве. Чимось навіть заздрю їм: залишити отак все старе позаду, десь там далеко вдома і почати нове життя у новому місті. Доволі романтично.
Я стою позаду своєї групи. Поступово простір навколо мене заповнюється товаришами з передніх рядів, які не пройшли «дрес-код» або не відзначаються ентузіазмом до того, що відбувається навколо. Раптом я вловила чийсь насичений парфум. Не можу описати словами той запах, але мені він не сподобався: надто холодний. Так, я поділяю запахи на теплі й холодні, бо вони можуть відштовхувати, а можуть притягувати, наповнюючи твоє єство частинкою чужого смаку вперемішку із настроєм.
А потім я відчула тепло. То була твоя рука, вона огортала мою долоню. Мене зачарували твої контрасти. По тілу побігли мурашки-гіганти, а серце… ні, воно не забилося швидше, як це зазвичай описують. Серце ніби зупинилось на мить. Наші пальці сплелися. Я закрила очі. Подув теплий вітер і доніс до мене твою прохолоду…
Розплющила очі. Ти все так же байдуже стоїш там, де я тебе побачила вперше. Знову мене занесло… Що ж, нам, митцям, дозволяється фантазувати.
[1] Футболка з V-подібним вирізом
[2] Старовинна студентська пісня латиною
Умань, Осінь 2015