Мене здивувала осінь
Ранок, холодно. У новинах говорять, що отоплювальний сезон уже почався, але труби в маленькій кімнатці наполегливо доводять протилежне. Будильник дзвонить уже вдруге. Я ліниво тягнуся до невтомного «мучителя» і натискаю на відбій. Стоп, а чому це він дзвенить? Я ж не наводив… Та нехай, сплю далі. Сьогодні влаштую собі вихідний. Які там пари після вчорашніх пригод?
Та не встигаю я навіть укритись з головою ковдрою, як пронизливий звук з мого старенького Sony Ericsson знову наповнює кімнату. Що ж таке?
Нарешті розумію, що це хтось телефонує. З думкою «якого-біса-дзвонити-так-рано» відповідаю.
- Алло…
- Привіт, це я… Я вже у тебе. Відчиниш?
**********
Будильник дзвонить уже вдруге. Вимикаю його. Поки тягнулася до столу вже встигла три рази змерзнути. Швиденько огортаюся ковдрою і з думкою «Ще кілька хвилин» поринаю знову в сон.
Невдовзі якась дратуюча мелодія повернула мене з влади підсвідомості. То була есемеска. Знову life:) пропонує якусь акцію. Знову ту ж саму. Знову невигідну.
Тільки тепер розумію, що life:) врятував мій день: ще б кілька хвилин поніжилася і прогавила б автобус. Швидко піднімаюсь, ще швидше одягаюсь і поспіхом ставлю грітись чайник – єдина спасіння від вранішньої прохолоди.
**********
Чайник нав’язливо сповіщував про закипання, поки я накидав на себе перші-ліпші спортивки і толстовку. В кухні на мене вже чекають щойно заварений чай і вона, та яка завжди повертається. І я, будучи цілком не проти, часто їй це дозволяю.
- Ти так вчора й не подзвонив…- почала вона.
- Був зайнятий.
Запала тиша. Я спокійно посьорбував свій чай. Не хотілось нічого казати. Буває так – ліньки і все. Дивлюсь на неї: вона збентежена. Мабуть, думає, що ми переживаємо важкі часи, а правда в тому, що ніяких «ми» ніколи й не було. Дівчата люблять себе обдурювати.
Нарешті вона порушила тишу:
- Як тобі чай? Я додала мелісу.
- Смачний, дякую.
Я сів біля неї на диванчику і пригорнув її, відчуваючи як вона тремтить – чи то від прохолоди квартирної, чи то від моєї.
Телефонний дзвінок сповістив, що негайно треба з’явитися в універ: якась перевірка з деканату.
**********
Ледве встигла на автобус. Є вільне місце. Сідаю й відразу дістаю телефона – треба переглянути список справ на сьогодні, перевірити пошту і зателефонувати мамі, поки їду в автобусі – потім не буде часу. Власне, його вже давно нема. Якось так все закрутилося: підвернулася робота, пишу магістерську, а ввечері займаюся репетиторством.
Від екрану смартфону мене змушує відірватися чийсь палючий погляд – підводжу очі й бачу жінку пристойного віку, з великим багажем досвіду за плечима й не меншим незадоволенням на обличчі.
Поступаюся їй місцем і ледь втримуюсь на ногах після того, як автобус зупинився. Набираю маму. Одночасно до мене долітають дві фрази – мамине «Алло, доню» і чиєсь «Передайте один». Юнак, який щойно заходив на зупинці передає за проїзд.
Поки тягнуся за грошима, чую як мама називає уже 50-ту версію того, чому я мовчу і що сталося.
**********
Ледве встигаю на автобус. Власне, я не дуже й поспішав. Поки випровадив її, поки переодягнувся, зібрався, а тоді вже почав поспішати. Мабуть, якби не поспіх, я б уже змерз в одній кофтині. Розумію це, коил дивлюся на дівчину, замотану теплим шарфом поверх пальто.
Передаю їй гроші за проїзд. Вона не зразу реагує на моє прохання – надто вже зосереджена на розмові по телефону.
І ця туди ж. Поки йшов на зупинку, бачив по дорозі з десяток людей, розмовляючих по телефону. Практично кожен другий, хто траплявся мені, намагався врятуватись від самотності за допомогою модного гаджета. Аж нудить від того, якими жалюгідними бувають люди у своєму страху залишитися наодинці.
Нарешті дівчина в пальто реагує на моє прохання і тягнеться за грошима. Не встиг я отримати свою решту назад, як уже треба виходити.
**********
По дорозі до провулку, де знаходиться офіс, купила стаканчик молочного шоколаду. Це мій сніданок: смачний, швидкий і майже поживний
Куди я йду? Куди поспішаю? Чи все це має якийсь сенс – те, чим я зараз займаюся? Після місяця стажування розумію, що це не моє: шукати потенційних партнерів для вигідних угод, вести ділову переписку, справлятися з принтером, який увесь час зажовує папір. А ще почуватися чужою у цьому вихорі метушні і поспіху в погоні за ціллю. А що буде далі, коли ось-ось закінчиться випробний термін? Зі мною підпишуть трудовий договір чи виставлять стусаном під… ну, словом, без почестей. Чи варте воно десятків годин недосипу, відсутності нормального харчування і натхнення в моєму житті останнім часом?
Я не знала відповідей на ці питання, а вся ця невідомість-дефіс-невизначеність поступово перетворювалася на тягар, з яким важко щодня прокидатися.
Але шоколад-таки смачний.
Підіймаюсь на третій поверх. Мої колеги-стажери вже на мене чекають: ми готуємо проекти, які мають вирішити нашу долю тут.
- Як це завтра дедлайн?? – перепитую я і зразу ж розумію, що я загубилася не тільки в собі, але й у часі. А ще здогадуюсь, що сьогодні навряд чи вдасться поспати.
**********
Зайшовши в аудиторію, я відразу відчув на собі кілька виразних поглядів: співчутливий від друга, насмішкуватий від викладача (або принаймні мужика, схожого на нього), і останній – гнівний від куратора.
Вислуховую пристрасну промову про те, який я недолугий, що не можна вибірково відвідувати пари і ще про щось. Але того я вже не слухав: увімкнув замислений вигляд, час від часу кивав і стримував бажання сказати, що я справді про все це думаю. І хто взагалі на 5м-му курсі на ті пари ходить?
Тирада закінчилася і я попростував до останньої парти, щоб досидіти цю пару, якщо вже я тут.
Почав читати книжку, яку вчора купив. Власне то було наспір, але не проти. Тягне останнім часом на філософські штучки.
- Шановний, по-вашому нормально читати сторонні книги на парі з етики?
- Так, якщо книжка цікавіша за лекцію.
- Ну й недивно, що поняття такту Вам не знайоме.
- Чому ж, знайоме. Орельєн Шаль якось сказав, що «такт – це здатність до брехні», але я звик казати правду.
- Ну, тоді Вам нічого тут робити. Ви вільні.
Кілька разів мені повторювати не треба. Тому піднявся, попрощався і вже через кілька хвилин опинився на вулиці.
Два пропущених дзвінка, 3 есемески. Потім відповім. Треба дочитати розділ, бо сварливий лектор не дозволив.
По дорозі в альма-матер є маленький забутий всіма парк, який давно заріс травою і чагарниками, а жалюгідний есересерівський парканчик уже розібрали хазяйські люди. Все - додому, все – додому.
Тому єдиний натяк на осередок культури – це старезний розкішний клен і щось схоже на лавочку під ним.
Тож у місці, забутому студентами і простим людом, бо це далеко від центру і нема тут вайфая, я вирішив залишитись на кілька сторінок. До того ж обіцяв другу, що зачекаю його до кінця пари.
**********
Треба до обіду встигнути забрати з типографії замовлення. Знову сідаю на автобус. Непримітна будівля знаходиться задалеко для моїх підборів. Мабуть, знову сьогодні не пообідаю. А ввечері в мене ще й дитина прийде на німецьку. Як же давно я не була в кав`ярні, не читала нічого художнього…
Непомітно для себе розстібаю пальто, вийшовши з транспорту. Іду швиденько за наміченим маршрутом, цокочучи підборами й думаючи про справи.
Дивно, мені навіть і не холодно. Сонце сяє. Я саме проходжу через, як кажуть старожили, «парк зустрічей». Раптом стало якось важко йти, почувся шурхіт. Я знову поглянула під ноги. І яким же було моє здивування, коли я побачила… різнокольорове листя! Опале і по-осінньому красиве. А потім, підвівши погляд, я побачила його – красивого і розкішного місцевого довгожителя – клена. І я заклякла. Крізь його величну крону пробивалися промінчики не по-осінньому лагідного сонця. Подув вітер і найслабші (а чи то найсміливіші?) серед жителів гілок покинули свої домівки і полетіли додолу.
Час біжить, а я стою, зачарована казковістю буденного явища.
**********
Я вже кілька разів збирався піти звідси – сонце-сонцем, а вітер-таки прохолодний. Але щоразу мене зупиняли то лінь, то бажання дочитати чергову незакінчену думку мислителя. Іноді я відволікався, щоб подумати над тим, що щойно сприйняв, адже викладені думки про життя-буття були подекуди вже надто різними, проте від того не менш цікавими.
У черговий раз моїх відволікань я почув позаду кроки. Впевнене й рішуче пересування обірвалося. Жодного натяку на рух. Жінка, судячи зі звуку, або зникла, або стоїть за кілька кроків від мене, не випускаючи ні пари з вуст.
Озираюсь. В її погляді був спокій, перемішаний із захопленням. Я не втримався і вирішив глянути, що там таке на тому дереві.
**********
Відчувши на собі погляд, я не зразу подивилась, кому він належить. Якийсь юнак дивиться на мене з неприхованою цікавістю і ледь помітною посмішкою. До мене враз доходить, наскільки безглуздо я зараз виглядаю. Не можу стримати зніяковілої усмішки.
- Мабуть, я зараз дивно виглядаю. – зробила я припущення.
- Залежить від того, що Вас так дивує в цьому дереві. – усміхається він у відповідь і стає поруч. Здається, це хлопець із автобуса. Хм, світ як завжди тісний.
- Мене здивувала осінь. – кажу і спостерігаю як його брови підіймаються, виражаючи здивування. – Точніше те, що вона з собою принесла.
- - І що ж?
**********
- І що ж? – запитую я імпульсивно, без краплі роздумів. Стало цікаво, що ж на думці в цього незвичайного й милого, як зараз модно казати, створіння. Цікаво, що вона утне далі.
- Усвідомлення того, що вже осінь.
- Логічно. – сміюся я. Вона або дивна, або полюбляє плоский гумор.
- Я не про те. Просто, це вперше я помітила, що листя вже не зелене й ледь тримається на кронах, що сонце сяє уже котрий день, а я так жодного разу й не глянула в небо. А ще зрозуміла, що й не помітила, як минуло 2 місяці мого життя, а я не зробила жодної дрібнички, які належить робити восени…
- Типу страждань в такт сумної осінньої мелодії?
- А хоча б і це. А ще теплий чай в руках за переглядом настроєвого фільму чи довгі прогулянки з ностальгічно улюбленими піснями в плеєрі. І читання книги в затишній кав’ярні, яку не хочеться покидати і де кава завжди чомусь смачніша, ніж удома.
- Пфф, романтична банальщина. – вилетіло у мене.
- Можливо. Але перш за все, ці банальні речі приносять в моє існування дещо дуже важливе – життя.
- **********
Зима за вікном вже почала відступати, все частіше й частіше пропускаючи в свої володіння теплі весняні промінці.
Але сьогодні на диво мелО. Без поспіху, хаотично, мрійливо кружляли в повітрі пухкі сніжинки.
Будильник дзвонив уже вдруге. Хутко нажимаю відбій і накриваюсь з головою теплою ковдрою. Стоп. А чому це він дзвенить? Сьогодні ж вихідний…
Швиденько встаю з ліжка, ще швидше накидаю махровий халат і теплі в’язані носки й прямую на кухню.
Через кілька кроків усмішка мимоволі з’являється на моєму обличчі.
- А я вже хотів тебе будити. – сказав ти, вказуючи поглядом на дві чашки какао на столі, смаколики й ноутбук із черговою серією нашого з тобою серіалу.
Через 20 ковтків запашного напою ми все ще сидимо на старенькому, але зручному диванчику і сміємося з недолугих витівок головних героїв. Діло було восени.
Ти пильно, але ласкаво поглянув на мене.
- А пам’ятаєш, як ти стояла зачарована перед деревом?
- Мене здивувала осінь… - знизала я плечима.
Умань, 3.11.2016
