Дорогою 4
Музика нас пов’язала
Книга повністю оволоділа її увагою. Вже ні галасливі пасажири переповненого автобусу, ні незнайомець-попутник, який стоїть за кілька десятків сантиметрів від неї не мають для неї значення. Лише сплетіння букв у словах, що малюють в уяві яскраві й глибокі образи.
Але, на жаль, автобус потрапляє у «зону турбулентності» і подальше читання стає неможливим. Вона піднімає погляд і помічає, що стоячих пасажирів знову побільшало і – о ні! – старенька жіночка впевнено просувається через натовп в сторону дівчини.
«Ні, тільки не сюди. Ну, чому ж Вам ТАМ не стоїться?» - безпорадно подумала вона, коли жіночка стала біля місця, де вона сиділа.
Ох же й не любила вона таких моментів, бо ж знала, що совість не дасть спокійно доїхати в її зручненькому кріслі в той час, як згорблена від старості бабуся стоятиме.
Дівчина приречено зітхнула, схопила сумку і встала, поступаючись бабуні місцем. Остання розгублено усміхнулась і подякувала.
А вона тепер мусить стояти. Кидає швидкий погляд на незнайомця. Знову це дивне незручне відчуття – ніби й бачила людину якось, ніби й перекинулись кількома фразами. Але чи достатньо цього для привітання, якщо вони навіть не познайомилися?
Він ніби чує її думки і переводить погляд на неї. Теж мовчить. І погляд цей у нього насмішкуватий, ніби вивчає її, вгадуючи її наступні дії. Але ж він настільки близько, що це вже зовсім незручно і навіть непристойно так довго дивитись на нього. Принаймні їй так здавалось.
Ну все, досить цих переглядань. На поміч вкотре приходять навушники з музикою. Як добре, що вони у неї є.
Почалась чергова зона турбулентності і доводиться міцно триматись за поручні, за сидіння, за інших пасажирів – це вже як кому зручно.
Дзвонить телефон. Дівчина впізнає мелодію: мама. Не дуже зручний момент: одна рука зайнята сумкою, а іншою вона тримається за ручку сидіння. Маму ігнорувати не можна, бо це завжди погано закінчується.
Отже, один ривок – треба лиш швидко натиснути клавішу на навушниках і справу зроблено. Вона концентрується, збирається з духом і натискає кнопочку. І вона не дуже здивувалась тому, що цієї секунди вистачило, щоб втратити рівновагу і мало не потрапити в обійми незнайомцю. Це слово вже стало прізвиськом. Ну, й нехай. Але нащастя її реакція виявилась присутньою і дівчина вправно уникнула зіткнення. Тепер можна розслабитися і зітхнути з полегшенням.
Вона лиш встигла сказати «Алло» дещо тремтячим від адреналіну голосом. А тоді відчула поштовх у спину: хтось її попхнув, втративши рівновагу від раптової зупинки автобуса.
З місця водія долинали одиниці ненормативної лексики, адресовані «козлу» водію, який його підрізав.
Та дівчині уже було не до того, бо вона ненароком потрапила в його обійми. Що ж, у кращих традиціях жанру! Стоячі пасажири, які за законом інерції похитнулися, знову повернулися у вертикальну позицію, а він все ще тримає її за плечі.
Автобус рушає і дівчина приходить до тями від кілька секундного ступору, Вона зніяковіло усміхається і дякує. В навушниках звучить занепокоєний мамин голос. Хлопець теж криво усміхається і робить крок в сторону, щоб вона могла взятися за поручень. Як галантно.
Телефонна розмова таки відбувається і завершується.
- Дякую. – каже вона після невеликої паузи.
Незнайомець розуміє, що фраза адресована йому.
- Ти вже дякувала.
- Я за те, що позбавив мене тоді компанії п’яного, що використовував моє плече в якості подушки.
- А-а, ти про Івана… Що ж, тут одного «дякую» мало.
Він лукаво посміхається. Дівчина не розгублюється і простягає йому один навушник.
- Бери, поки не передумала.
- О, мені музикою важко вгодити. – каже він, беручи гарнітур.
Пісня, останні акорди якої саме звучали, йому невідома. Він жартівливо кривиться, але насмішкуваті риси зникають, коли він чує наступний трек.
- Підловила. – усміхається він. – Indie, значить?
- Не лише. Почуєш далі.
Так вони і їдуть далі, розділяючи гарнітур і музичні смаки.
20.04.2015