Краще тобі не зраджувати.
Інстинкт маленької принцеси
Боязко говорити «ніколи». Страшно, якщо я цим своїм «ніколи» брешу собі просто у вічі. Просто плюю. Бо я вірю,що тільки не ти… хтось, хто не ти.
Я боюсь казати «ніколи не зраджував», але ніколи не скажу інакше. Інакше усе моє покотиться до дідькової мамки і не лишиться зовсім нічого такого, що в моєму житті було б нерушимим китом чи одним з тих слонів, на яких тримається світ. І нічого буде назвати життєвим досвідом. Бо досвід — це та річ, яким не соромно поділитись. Тому він зовсім не схожий на п’ятдесят гривневу купюру. Нібито грошей немало, але поділитись нею не просто: доведеться або віддати все, але тоді сам лишишся з носом, або не віддавати, і прославитись багатим скупієм.
Я не скаржилась. Мій світ для інших — рожевий палац із кришталевими сходинками. Там живе маленька принцеса і маленький принц і велике кохання. І мені страшно, що хтось розгледить за тим всім дешеві картонні декорації, а за ними нещасну людину з розхристаними почуттями і неприкаяним серцем.
Начисто забула себе. Що люблю, що не люблю… що? Пафос у словах, театральні паузи, напудрені голови…лише іноді вірші. В них я. Дивна. Таку мене не любитимуть. Такою я розівчилась бути. Маленька принцеса у своєму рожевому замку над такими іронічно підсміхається, хоч частіше просто не бачить. Така я, ненавидить принцес, принців і рожеві замки. Така я залюбки гризе нігті і їсть у ліжку. Така я хамила би усьому світові, якби маленька принцеса невтомно не чистила мені зубки щоранку і, підвівши очі, відправляла мене напарфумлену жити у рожевому палаці.
Ти б краще не зраджував мені. Не те, щоб це дуже боліло. Просто тоді навіть картонної декорації не буде. І всі одразу знатимуть, що я — вигадана. Що я вигадую щодня бути маленькою принцесою, і, що я вигадую щодня не бути мною. Вигадую, що мене не любитимуть, таку, як я, і вигадую ту, котру любитимуть. Думаю, це тому, що я просто хочу, аби мене любили. Це тому, що не самодостатня? Лише несамодостатні прагнуть любові.
Якщо тільки любов не стане основним інстинктом. От тоді багато, хто злякається, бо інстинкти роблять людей дикими. А дикі – живуть самими лише інстинктами; вони перестають грати.
Якщо тільки роль не стане основним інстинктом. Якщо тільки маленька принцеса у рожевому палаці не стане основним інстинктом.
…тому тобі краще не зраджувати...
«Майже ніколи» можна сказати про багато чого. Про майже ніколи не їсти солодкого наприклад. Про майже ніколи не зраджувати теж, звичайно можна так сказати, але, може, краще не треба такого говорити. Можна зраджувати, можна не зраджувати, і зовсім не можна майже ніколи не зраджувати. За майже ніколи іноді криються речі, яких ми мусили б соромитися, але нам комфортніше їх пом’якшувати, звівши до спільного знаменника «майже». «Майже ніколи не п’ю » — краще, ніж «часом, я добряче напиваюсь». Майже завжди. Люди хочуть м’яко говорити, люди хочуть чути м’яке.
Якщо тільки жорстокість не стане основним інстинктом.
Краще мені бути дурною і недалекою. Краще тобі мене не зраджувати. Бо маленькі принцеси вміло горюють за зрадженими почуттями. Вони вміють плакати і болісно переживати зраду.
Якщо тільки зрада не стане основним інстинктом. Тоді всі маленькі принцеси, враз втратять сенс життя і вирішать навіки поселитись в жіночих романах, майже ніколи тяжко не зітхаючи.
Якщо тільки основні інстинкти не стануть маленькими принцесами у рожевих палацах.
