Недокопане щастя
І
- Хапай рюкзак та біжи, – з нервовано вигукнув хлопчина, - чуєш? Нас помітили.
- Ти гадаєш це так просто? Свою торбу я добре набив, швидко не поспію.
- У мене на горбі не менше щастя, але нічого-нічого, хай спробує нас спіймати пенсіонер.
- Головне добігти до балки, а там уже й зась, не спіймає.
А за декілька сотень кроків юних розбійників наздоганяв пристаркуватий, але сповнений сил та енергії дід Свирид. Він вже звик відбивати постійні набіги на сад у період осіннього дозрівання фруктових дерев та баштану. А врожай у цьому році гарний, вистачить не тільки на сімейство, але й на продаж. Звісно, якщо вдасться уберегти добро.
- Стійте! Кому сказав стійте! Як спіймаю так гірше буде. Ох і пошкодують ваші жопи за такі витівки.
- Діду, так їх ще вловити потрібно, - вигукнув Влад.
- Чортові діти! стріляти буду! - вигукнув охоронець власного майна
- А ваші пістони ще стріляють? – жартома вигукнув Андрій, - другокласників будете лякати своїми вигадками.
Досвідчені Андрій та Влад на витівки і не думали здаватися. Ось-ось вже за пагорбом розпочинається чагарник, а там уже ніхто навіть із гончими собаками не здожене. У ньому можна буде заховатися, відпочити та переділити братський улов. Одне тільки бентежило бешкетників – звідки винирнув дід Свирид. Вони власними очима бачили, як він направлявся до магазину. Знову обвів навколо пальця старий лис. Але хто пробовкався про подібну витівку? Та вже байдуже, скоро закінчиться погоня.
Хлопці ракетою мчали до бажаного фінішу та майже відірвалися від свого гончого. Як раптом, з траєкторією пікіруючого бомбардувальника гепнувся об землю Андрій та простелився на ній зіркою. Падіння, можливо, було б і не таким срамотним, аби не репнули джинси. Винуватцем неочікуваної аварії став трухлий пень, котрий був природньо замаскований вигорілою ковилою.
Тепер вибір стояв за Владом. Як діяти? Допомогти своєму спільнику та понести рівнозначне покарання за злодіяння чи втекти зі своєю часткою награбованого куди дивляться очі та надіятися, що друг його прикриє. Але чи залишиться він в останньому випадку другом? Рішення потрібно було приймати негайно. Серце, котре не було зіпсоване підлістю вирішило, як би там не було, виручити друга. Допомагаючи піднятися Андрію він не помітив, як їх наздогнав дід Свирид. Важко дихаючи, він посміхався, що було дивиною для хлопців. Але феєричний політ та пошкоджені штани не дуже пом’якшили майбутнє покарання. Набравши повні легені повітря, дід Свирид розпочав читати лекцію, котра давно знайома всім досвідченим бешкетникам та малолітнім розбійникам. Вона розпочиналася із запитань для чого вам здалися яблука, плавно переросла у те, що з вас виросте та закінчилася розгорнутою розповіддю про власне життя та витівки старого бешкетника.
Юнаки зморені перегонами по пересіченій місцевості мовчки вислуховували нотації, махали головами і по черзі з ангельськими оченятами додавали:
- Це в останнє, їй богу, востаннє.
- Клянуся, діду, більше такого не буде.
Склалася патова ситуації дід не представляв загрози, але і юнаки після того, як їх впізнали не могли накивати п’ятами.
- Яке ж вам покарання вигадати, - задумливого проговорив дід Свирид, - бити вас точно не буду, бо й сам лупки отримаю, як не від вас, так від батьків. Скаржитися немає сенсу, але зелень, котрою ви набили торбу, назад дозрівати не прищепиш. А ось зайві руки на один день стануть мені у нагоді. Тільки запам’ятайте, якщо не прийдете у суботу, - уже грізним, а не філософським тоном звертався дід, - то дехто буде знати не тільки про сьогоднішню пригоду, але і про куріння за клунею, прогуляні уроки та вибиту шибку у сусідки.
Перебуваючи у безвиході, бешкетникам не залишалося нічого іншого, як погодитися на подібні умови капітуляції та здати більшу частину по-піратському награбованого майна.
- Це ж потрібно було так влипнути, - промовив Влад, - звідки цей старий лис дізнався про куріння та вибиту шибку.
- Та яка вже різниця, - прикриваючи рвані штани промовив Андрій, - ось за джинси мені влетить добряче вдома.
ІІ
Суботній ранок дарував прохолоду. Осіннє сонце розпочало свій відступ від землі, а нестерпна спека законсервувала свої промінчики в очікуванні нового літа. Незважаючи на світанок, вулиці селища були переповнені жителями, котрі поспішали на городи, сади та ниви, щоб вчасно, до настання підступних холодів завершити збір урожаю.
Центральною вулицею розміряною ходою йшли наші герої. Андрій та Влад були непосидючими восьмикласниками, котрі прославилися своїми дотепами та витівками далеко за межами школи та свого поселення. Друзями вони стали давно. Якщо б хтось запитав, коли вони познайомилися чи скріпили свої узи міцною дружбою, то обоє знизали плечами та ствердно відповіли б із часів створення світу. Товариші мали смоляне волосся, карі очі та доволі високий зріст для свого віку. Влад тільки відрізнявся своєю худорлявістю, довгими руками і прудкими ногами, що придавало його статурі деяку комічність. Але це суттєво не впливало на їх схожість і кожен їм це нагадував, коли вони витворяли свої витівки.
- Оце так влипнули. Цілий день потрібно буде стирчати з старим пердолем.
- Так було б під ноги дивитися, - єхидно відповів Влад, - і це ж потрібно так за крок до перемоги програти.
- Та можливо це буде весело, а якщо ні, то вигадаємо чергову дурість і втечемо.
- Головне перед цим створити ілюзії тяжкої роботи.
- Такий сонячний день пропадає, - проговорив Андрій, - можливо це останній гожий час для футболу в цьому році.
- Футбол - то ще не вершина блаженства, - заперечив Влад, - а от до Наталки позагравати можна було б і сходити.
- Ага, дивись що б не навернула тебе чимось важким за подібні посягання на її особистий простір.
- Та ще сьогодні все встигнемо, головне правильно зробити вигляд втоми, а взагалі краще стимулювати біль у животі чи виробничу травму.
-Ти ще скажи яблуком прибило, - з посмішкою відповів Андрій, - А краще попрацювати і впасти від сонячного удару.
- В обмороження кінцівок він більше повірить, - підтримуючи жарт відповів Влад, - будемо діяти за ситуацією.
На ганку розбійників очікував дід Свирид. Настав період збору яблук і він наготував купу ящиків для зберігання фруктів.
- Здоровенькі були, - з нотами піднесення привітав дід, - я й не сподівався вас сьогодні побачити. Але якщо вже добровільно явилися, то допоможете старому зібрати добрий урожай, - саркастично зауважив дід Свирид.
-Ага, добровільно, - вигукнув Андрій, - знайшли собі піонерів за 5 копійок.
- Нічого праця ще виховає з вас людей, якщо школа не в змозі справитися.
Сонячне проміння дратувало друзів та закликало до негайної втечі. Але дід Свирид навіть не звертав уваги на спроби хлопців викрутися із ситуації. Спочатку були приступи болі, потім випадкове падіння яблук на макітри, але вершиною мистецтва став епілептичний припадок Андрія. Можливо, навіть премію «Оскар» у цьому році дали не тому акторові.
До полудня більшість ящиків було доверху набито червонобокими яблуками і дід Свирид доброзичливо запросив хлопців до обіду. Обід відповідав тяжкій праці. Дід, можливо б, і пригостив хлопців міцними напоями, але вони ще були дітьми.
- Дякую, хлопці, дякую, що ви мені трапилися, - заговорив старий, - допомогли діду із своєю витівкою.
- Та як же не допомогти, якщо вже спіймали, - з повним ротом їжі промовив Андрій, - але наступний раз вже не здоженете.
- Можна то все робити, якщо ноги з правильно місця, а ще добре – якщо до прудких ніг та сильних рук у комплекті додається розум. Подібні витівки ви й надалі буде робити, але головне не мелькайте мені перед очима.
Розмова за обідом набирала обертів. Дід розпочав розповідати про власні походеньки до дівчат та вибрики. Хлопці навіть змінили свою думку про старого. Таким же як і ми був чортяка. Згадки про молодість та тяжкі роки життя перейшли в оповідки та вихваляння саду. Хлопці вже почали навіть засинати під монотонну історичну оду посвячену звичайнісінькому саду, як раптом старий лис знову зацікавив молодь.
- Це один із найстаріших садів у нашій місцевості. Його заклав мій предок. Ох, як мій батько ним пишався, коли успадкував. Ні в кого в окрузі не росли подібні червонобокі яблука. А за всі роки мого життя ще не було жодного неврожайного року. Буває весною морози цвіт застануть, а то й навіть снігом укриє, але непогода не псує урожай, - все розповідав та нахвалював своє добро дід, - а знаєте у чому секрет успіху?
- Тільки у вашій майстерності, - єхидно відгукнувся Влад.
- Ні, вся справа у долині, - вставив своє слово Андрій, - всі ж знають, що ваш сад у долині та захищений від вітру і не погоди пагорбами, а кращого місця й не вигадаєш.
- Багато хто так гадає, - продовжував дід, - але вся справа у землі. Тільки вона вирішує чому процвітати під сонцем, а чому безслідно зникнути.
- Не вигадуйте, - пробурмотів Влад, - звичайнісінька земля та на додачу всіяна валунами та пеньками, козаку навіть немає де розігнатися.
- Ех, ні, це особлива земля, - містичним голосом промовив старий, - на ній постійно мешкали скіфські племена. Випасали свою табуни худоби і навіть пробували займатися землеробством. А вони будь-де жити не будуть, бо для них домівка – це кибитка, а зелений степ – рідна мати. Рідко вони прив’язуються до одного місця.
- Скіфи, греки, козаки... знову ця клята історія, - вигукнув Влад, - нам її і в школі вистачає. Як почнуть розповідати казки, то можна заснути під їх мелодійне бла-бла-бла.
- Розчаровуєш ти мене. Скіфи – це не вигадки. А стільки добрих справ зробили, хоча капосниками вони були не гірші чим ви.
- А чим же діду вони відомі? – вже з нотами зацікавленості запитував Андрій.
- Чого ж вас тільки у тій школі вчать, - виголосив старий, - воїнами вони були, та ще ж якими воїнами. У степу не було жодного народу чи племені, що не платили подать їх царю. Також одного разу вони навели страху на Перського деспота Дарія І, що підкорив майже весь світ, а їх таки приєднати до імперії народів і не зміг.
- Так вони ж всю війну те й робили, що відступали та знищували все за собою, - виявив шкільні знання Андрій, - то які ж вони тоді воїни. Більше на голодранців схожі. Бачили вже таких у школі з другом.
- Мудрість війни полягає не у постійних битвах, а у одній вирішальній. Також вони цінували справжніх воїнів, та не ставали до герцю із сильнішими, а вичікували, коли сильніший стане рівним. Ох і багато ж вони золота у подібних війнах нажили.
- І де ж вони поділи всі ці скарби, - вже з комерційним інтересом запитав Влад.
- Частину пропили. Дуже полюбляли купувати грецьке вино, інше безслідно втрачено, але багато було і поховано разом із прославленими воїнами та знатними царями.
- Така слава, стільки золота і нічого не залишилося, - похмуро промовив Влад.
- Е ні, козаче, воно не зникло. Воно й зараз знаходиться у високих могилах степу. Скіфи були майстрами із побудови курганів. Їх важко зрівняти з пірамідами, але все ж. Разом із померлим вони ховали вбитих рабів, свої жінок, вино в амфорах, безліч різноманітних прикрас та речей, котрі знадобляться у царстві. Як говорив мені батько – скіфські могили охороняють мій сад від зівак та нещасть.
-Так ті сім пагорбів то є кургани? – промовив Андрій, - а я гадав то залишки доісторичних кротів.
- Стільки золота, а все пропадає, - вигукнув Влад, - це ж стільки…..
Перебивши Влада, старий промовив, - краще нехай у землі тліє, ніж живим дістанеться. Кожна річ у могилах проклята, тому не смій і думати про посягання на речі мертвих. І взагалі засидівся я з вами, пора справами займатися, а не базікати. Більше мені ваша допомога не потрібна. І що б більше не шастали у саду.
ІІІ
Вирушивши додому у головах хлопців виринали дивні образи. Скіфи, золото, кургани та яблука – все змішалося. Більше б дізнатися про них. Чи правду старий казкар говорив, чи легенди розповідав про своє дитинство? Найбільше оповідки про золото вразили Влада. Він в уяві став володарем скарбу. Але як же дістатися до цього багатства? Що таке прокляття? Двійкою у школі не злякаєш, а лупки будь-кому можу дати. Чи можливо це буде хвороба. З цією думкою однозначно потрібно переспати, можливо, визріє якийсь план.
Протягом місяця хлопців переслідувала ідея здобути загублений скарб. Вони переглянули десятки сторінок книг, де є хоч якась згадка про Скіфів. З тиждень тероризували вчителя історії, що б він розповів їм невідомі легенди про кочівників. Всі були відверто здивовані підвищеною зацікавленістю до науки, а тим більше до історії на якій вони полюбляли спати, а не слухати. Андрій навіть будучи не дуже вмілим художником замалював у зошит золоту пектораль із підручника історії. Хлопці вважали, що саме подібні речі їм можуть трапитися.
- Як же нам здобути всі ці скарби, - неодноразово запитував Влад, - кургани вони ж величезні, на нього вийдеш та вже ноги болять.
- Так виберемо найменший, - промовив Андрій, - у нас є вибір із семи, біля лісопосадки знаходиться не великий горб, там на декілька годин роботи.
- Чим менший курган, тим менше золота буде та інших цінностей.
- Можливо й так, але ж скіфи народ не дурний, а мудрий, - відповідав Андрій, - вони могли б сховати все у найменший курган, адже жадібні будуть копати великі могили, а там зась. Розумієш логіку.
- Можливо розумію, а можливо і ні, - задумливо пробурмотів Влад, - але і вибору у нас немає. Потрібно йти вночі тільки почекаємо, ще трішки часу та відведемо підозри старого від себе.
- А потім будуть пекторалі, акінак із слонової кістки та різноманітні прикраси. Оце буде кайф. Вже можна буде кинути школу, і тепер не ми будемо бігати за Наталкою, а вона за нами.
Осінь вже завершувалася. З півночі наступали чорні хмари та дошкуляли прохолодні вітри. Листопад оголив дерева, відкривши чудернацьке гілля світу. Бешкетники вже розробили детальний план своєї справи, навіть дістали стару карту, що б не заблукати у знайомих місцинах. Узгодивши всі нюанси вирішили все зробити в ночі.
Вислизнувши в опівночі із своїх кімнат вони попрямували у схрон, де вже були зараннє наготовлені необхідні речі : два ліхтаря, купа батарейок, лопати та інше спорядження. Пересувалися тихо, що б не привертати уваги. Ліхтарі ввімкнули коли зайшли у чагарники, але і їх періодично вимикали. Друзі гадали, що впораються швидко і вже через годину тріумфально, співаючи пісень будуть повертатися додому.
- Все прийшли, - прошепотів Влад, - пропоную для розвідки обійти об’єкт по колу. Я на право ти наліво. Це для того, що б більше не було несподіванок.
На вулиці було темно. Місяць та зірки були приховані густими хмарами, що віщували затяжний дощ зранку. Оминаючи коло, друзі ледь не зіткнулися носами. Аварію попередив Андрій, котрий ненароком наступив на сухе гілля та видав свою траєкторію руху.
- Це точно він? – промовив Андрій, - ми не заблукали. Вдень із поля він завжди здавався меншим.
- По іншому бути не може, - відповів Влад, - ось він же позначений на карті. А вона підтверджує мою інтуїцію та орієнтування на місцевості.
- Добре, берем лопати та до справи. Я гадаю потрібно копати по середині.
На вершині тисячолітнього символу степу закипіла робота. Хлопці із ентузіазмом перелопачували гори землі з надією найди жаданий скарб, омріяне щастя, котре асоціювалося із багатством. Володіючи ним можна буде закинути школу, забути про домашню роботу та щоденні докори батьків. Все це розтане тільки вони розбагатіють. Всі проблеми відійдуть у небуття і можна буде смакувати життям. Але між далекими мріями та реальністю знаходився величезний пласт землі. Але хлопці розуміли, що нічого не дається без зусиль, тому вправно займалися «модерною реконструкцією тисячолітньої святині».
Минула година, а той більше. На вершині утворився чималий отвір. Андрій та Влад вирішили перепочити та зрозуміли, що швидким приступом нічого не візьмуть.
- А ти думав про прокляття? – прошепотів Андрій, - що ж ми будемо робити, якщо скарб проклятий?
- Наслухався нісенітниці старого, а тепер верзеш казна-що. – грубо відповів Влад.
- Я якщо дійсно…
- Та не вигадуй ти дурниці, - перебив Андрія Влад, - дивися, яку вже вирву утворили і не вдарив тебе грім? І далі не вдарить. І взагалі вистачить уже відпочивати потрібно швидко закінчувати справу та втікати.
Уже з меншими стараннями хлопці взялися за лопати. Копали повільно, а нічна втома збирала свою данину та ослабляла руки. Як раптом почувся глухий стук лопати, потім ще один.
- Знайшли, а ти не вірив, - вигукнув Влад, - вмикай ліхтаря, зараз подивимся що це.
Андрій радісно мугикаючи пісню дістав ліхтаря і розпочав освітлювати яму. Але нічна пітьма та чорна земля не дала змогу розгледіти та оцінити знахідку. Влад припустив, що вони знайшли брилу під якою і міститься скарб. Хлопці із підвищеним ентузіазмом взялися за роботу вони вже не відчували втому. Ось-ось здійсниться мрія. Так продовжувалося протягом години, але скільки вони не розширювали яму дивний валун не закінчувався.
Втомлено впавши на землю у чагарниках почулися дивні звуки. Здавалося, що хтось прямував до них.
Ти чуєш звуки? – нервовано прошепотів Андрій.
Так, але це далеко. – впевнено відповів Влад, - це якась живність вийшла на полювання. Якщо прийде ближче злякаємо світлом ліхтарів.
Раптом подібний звук почувся в іншому місці, це ще більше занепокоїло хлопців. Шум збільшувався. Здавалося, що з різних сторін їх оточують. Бурхлива фантазія Андрія, ще більше збільшувала страх. Як зненацька уже на кургані почувся тріск дерева. Щось бігло на них. Влад увімкнув ліхтаря, але це не прояснило ситуації, а тупіт наближався. Перелякавшись невідомих гостей хлопці покинули інвентар та чкурнули вниз. Перечіпаючись та падаючи щодуху мчали додому. Андрій тільки й встигав кричати Владу про прокляття та проклинав скарби. Вони вже не чули, що їх біг сполошив диких звірів, котрі рятуючи своє життя помчали в іншу сторону. Страх, темрява та фантазії затьмарили логіку і Хлопці бігли доки не добралися до домівок та мовчки розійшлися.
Андрій та Влад довго не згадували ситуацію та уникали розмов про неї. Обоє були переконані, що їх настигло прокляття. Через тиждень вони зважилися у день повернутися на курган та подивитися на валуна, що став на шляху до щастя.
Підійшовши до кургану розгледіли на вершині дивний силует. Приблизившись вони впізнали великий валун у формі жінки. Ями вже не було вона була закинута рихлою землею. Хлопці тепер зрозуміли на, що вони натрапили. Хто його вийняв із землі та тріумфально виставив на показ вони не знали, також як і не здогадувалися хто їх переслідував. Але більше у них не виникало бажання легко збагатися. А скіфська баба знову постала на сторожі степового спокою.
м. Черкаси, 23 березня 2016
