Софі
У Бога багато облич: доля, подія, випадок…
Анатоль Франс
Ця історія трапилася зі мною ще 5 років тому, коли ми з друзями вирішили трішки помандрувати. У страшенному розпачі, через те, що не встигла на поїзд, вирішила будь-яким способом таки дістатися місця призначення. Через три години нарешті опинилася, хотіла б сказати там, де потрібно. Та одна жахлива помилка у назві села, привела мене у зовсім незнайоме місце, де мене ніхто не чекав.
Надворі було уже темно. Ні живої душі на вулиці, що там і говорити про цілодобові крамниці. Село, неначе вимерло. Як же я тоді пожалкувала про свій необдуманий вчинок! А тут ще й, як на зло, розрядилася батарея у мобільника. «Що ж робити? Куди іти? Просити у когось притулку на ніч? Але ж невідомо у чий дім потрапиш! А тепер у світі таке робиться!» Я гірко заплакала від своєї безвиході. Та раптом почула чиїсь кроки. Це була молода дівчина, років 25-ти. Побачивши мене, вона одразу запитала чи потрібна мені допомога. Я цьому надзвичайно зраділа, коротко розповіла свою історію, після чого та, зовсім не вагаючись, запросила мене у свою оселю. Вона не просила показати документів, навіть, не запитала імені. Не знаю, що б зі мною могло трапитися, якби не добре серце Софії, так звати мою рятівницю. Як потім виявилося, вона живе не сама, у неї двоє молодших братів і четверо сестер, та ще й маленька донечка Настуся. Всі радо мене зустріли, напоїли гарячим чаєм, і почали розповідати про свою велику дружню родину.
На жаль, сім’я у них неповна. Батьки трагічно загинули в автокатастрофі, із ними також була донечка – наймолодше дитятко. Болю втрати неможливо описати словами. Після трагедії проминуло вже понад десять років. Відтоді, вони живуть самі. Софії було 14 років, і на її тендітні плечі упав тягар виховання молодших братів та сестер. Спершу дітей хотіли забрати до сиротинцю, та вони дуже цього боялися, бо ж їх могли усиновити різні сім’ї. Опіку над дітьми взяли сестра матері з чоловіком, так як дітей у них не було. Та вже через рік жінка серйозно захворіла. Чоловік, дізнавшись, що дружині залишилося жити не більше кількох років, опустив руки. Алкоголь повністю його поглинув, тому 15-річній Софії доводилося дбати ще й про хвору тітку. Односельчани, звичайно ж, не стояли осторонь, допомагали, та здебільшого грошима. Для дітей цей період був найважчим. Софія, закінчивши 9-ий клас, залишилася вдома, адже виходу іншого не було. Діти підтримували один одного. Поблизу села розташований ліс, що був їхнім вірним годувальником у той час. Вони збирали усі ягоди посезонно, а також грибочки. Трохи собі залишали, а решту – продавали, аби якось прожити. Ніколи не скаржилися, адже понад усе боялися, що їх заберуть у дитячий будинок. Так минали роки. Через п’ять років Артур і Сергій уже працювали автослюсарями. Так, як хлопці були дуже старанними, роботодавець – власник майстерні у якій працювали брати, ставився до них добре і частенько виплачував понаднормові. Ангеліна влаштувалася в модний салон перукарем. Нібито життя трохи налагоджувалося, проте тітці різко погіршало. Рік усі разом боролися за життя Надії, та врятувати її не вдалося. 21-на Софія дуже важко пережила смерть жінки, адже вона найбільше часу проводила із нею. Усі свої переживання ділила саме з Надією, яка стала для неї найкращим порадником.
І тоді дівчина зрозуміла, що зовсім самотня. Звичайно ж, вона понад усе любила своїх рідних братів і сестер, і віддала б за них своє життя, але тепер тітки, про яку дівчина була змушена піклуватися вдень і вночі, не стало, наймолодшій Марійці вже 1о років. Незважаючи на вік, дівчинка була дуже самостійною та слухняною. І ніхто вже не потребував її безкорисливої опіки так сильно, як колись. Повна відсутність особистого життя. Софія настільки звикла віддаватися іншим, забуваючи про свої бажання та потреби, що ніколи і не задумувалася, аби з кимось познайомитися. А дівчина надзвичайно красива, і не один парубок оббивав поріг їхньої старенької хатини, аби побачити її. Та Софі, так називали її найрідніші, зрозуміла це тільки тепер, і так їй захотілося пригорнутися до теплого чоловічого плеча! Але що ж тепер робити? Потрібно було влаштовуватися на роботу. Але куди? Дівчина не здобула ніякої освіти. Розпач охопив молоду красуню, зовсім не таким уявляла своє життя маленька Софійка. Вона так мріяла стати вчителем. Та, напевно, не судилося. Влаштувалася до місцевої школи прибиральницею, аби хоч щось заробляти. Так минуло ще три роки.
Найбільшою радістю цього періоду було те, що Оксана і Христина, ще дві сестрички, змогли вступити до університету на економічний факультет. Це було мрією усього їхнього життя. Вони дуже добре вчилися, увесь час проводили у бібліотеках, та й Софія підтримувала їх, як могла, частенько виконувала замість них обов’язки по господарству. Так і пробігав час, немов джерело, з якого дівчина ніяк не могла зачерпнути бодай на ковточок. Артур, Сергій, Ангеліна, Оксана та Христина не лише гарно працевлаштувалися, а й зустріли вже своє кохання, а Софі так і залишалася одна. Вона вважала себе недостойною для кохання. Так їй було соромно, що працює прибиральницею. Дівчина оббивала пороги різних підприємств, та ніхто не хотів брати її на роботу, тому вона була морально розбитою, хоча намагалася цього не виказувати.
Одного літнього вечора, коли усі зібралися разом, молодші брати і сестри твердо заявили Софії, що так далі тривати не може. Вона була заінтригована. Не уявляла, про що іде мова.
«Ти все своє життя віддала нам, тепер настав час подбати про себе», - вони вручили їй конверт, у якому була путівка на двотижневий відпочинок у Єгипті. Дівчина заплакала… Вона ніколи не виїжджала не те, що за межі країни, а й за межі своєї області.
Софі дуже зраділа подарункові і, хоча поїздка була запланована через два тижні, негайно почала збиратися. І ось прийшов день від’їзду. Найбільше за все дівчина боялася сісти на літак, та все ж таки змогла перебороти свій страх. Прибувши у «країну мрій» не могла повірити своїм очам: «Як же тут красиво! І зовсім не так як у нас, але, все одно, так красиво!» Насолоджувалася кожною секундою відпочинку.
« Скільки ж тут смачненького», - подумала дівчина, кладучи на піднос уже п’яте тістечко. - А… під час такого відпочинку можна, - заспокоїла себе і попрямувала до наступного столу з новими наїдками, та не помітивши молодого парубка, наткнулась на нього, перекинувши піднос.
- Ой, - скрикнула вона і хотіла вибачитися, та, поглянувши хлопцю в очі, втратила дар мови. Його бездонні сині очі поглинули її цілком і повністю.
- Don’t worry! It’s all okay, - сказав хлопець, усміхнувшись.
«Ах, ну, звичайно ж, - подумала дівчина. - Тільки мені зустрівся гарних хлопець,
так – іноземець»
- Вибачте, - сказала українською, оскільки англійською зовсім не володіла та зібралася іти.
- Ви розмовляєте українською? - запитав незнайомець.
- Так, я з України! – не приховуючи радості сказала Софія.
Вони ще довго розмовляли. Так дивно, але виявилося, що у зовсім незнайомих людей є так багато спільних тем. Дівчина дізналася, що Богдан, так звали незнайомця, живе в місті, яке знаходиться всього лише за 50 км. від їхнього села. Чоловік був одружений, та жінка його померла три роки тому. У нього є донечка Анастасія, яку він любить понад усе на світі. Богдан у свою чергу дізнався про нелегку долю Софії і був вражений, як молода тендітна дівчина з усім справляється.
З дня їхнього знайомства вони не розлучалися ні на мить. Софія нарешті пізнала смак справжнього кохання. Чоловік був настільки чемний і ніжний з дівчиною, що та готова була іти за ним на край світу, аби лише не повертатися до свого буденного життя, де стільки турбот, та ще й жахлива робота. Про останню вона так і не розповіла.
Та два тижні промайнули дуже швидко. Софія повернулася додому. Рідні так скучили за наставницею, що перші дні майже не відходили від неї, все розпитували про відпочинок. Вона не зізналася їм про своє знайомство, хоча ті помітили, що дівчина змінилася, та й нічні розмови з коханим видавали їх.
Так місяць проминув лише у розмовах. Закохані ніяк не могли зустрітися. Софія вже було подумала, що це, напевно, кінець їхніх стосунків, адже Богдан нічого їй не обіцяв, а вона, дурненька, подумала, що у них все серйозно. Із такими думками заснула, так і не дочекавшись дзвінка коханого.
- Софі, Софі, вставай, - кричала Марічка. – Вставай, там прийшов якийсь чоловік і запитує про тебе.
- Хто? – з просоння вона не могла нічого зрозуміти.
- Богдан, так він назвався.
Дівчина ледь не знепритомніла. «Він тут, як же так. О, Господи!» Швиденько одягнулася і вибігла на вулицю. Там стояв Богдан з донькою і з трьома великими валізами.
- Не можу без тебе жити. Я кохаю тебе. І Настуся, побачивши наші фотографії, сказала, що хоче аби ти була її мамою. Приймеш нас? – запитав чоловік, виймаючи з кишені маленьку коробочку. Не складно було здогадатися, що у ній. дівчина була такою розгубленою і водночас щасливою, що не могла вимовити й слова. Та Марічка відповіла за неї: « Ну звісно ж, ми давно вже на Вас чекаємо». Софія усміхнулася і кивнула на знак згоди. Вона тільки тепер розуміла, що усі знали про її кохання, та бачили її переживання, адже рідним можна і не розповідати, вони все відчують.
Так і почали жити усі разом. Вже через місяць закохані одружилися. Богдан хотів переїхати в місто, та Софія не змогла залишати малих, так вона частенько і досі називає молодших братів і сестер. Чоловік погодився, та невдовзі почав будувати для всіх великий будинок. Він добре заробляв та мав хороші заощадження, тому міг це собі дозволити.
Софія нарешті здійснила мрію свого життя – поступила в університет і вивчилася на вчителя початкових класів. Богдан підтримав дружину, навіть швидше, був ініціатором цього. Та й вчителі школи, де вона колись працювала прибиральницею, швиденько підшукали місце для дівчини, адже знали, яка та старанна.
Зараз Софі відчуває себе справді коханою жінкою, і так неочікувано, люблячою мамою.
За розмовами ніч пробігла надзвичайно швидко, а зранку усі дружно провели мене на місцеву зупинку. Через три години я була вдома, та мій світ зовсім змінив своє забарвлення. Я зрозуміла, що в житті є найважливіше. Навіть, коли тебе спіткало горе, якщо є рідне плече на яке можеш опертися, зможеш витримати будь-який удар долі, ніякі статки не замінять тобі любов, тепло та підтримку рідних людей.
Ось так, в одну мить, завдяки одній зустрічі може змінитися все життя. Софії зараз 28 років. Вона працює вчителем, виховує донечку Настусю і …чекає ще синочка. Живуть усі разом, дружно і весело, у просторому будинку, наповненому щастям і любов’ю.
