Зелена рута крізь білий сніг
Ви.
Мої руки тремтять, серце шалено вистукує якийсь божевільний невтомний ритм, а горло страшенно пересихає та так, що вже блага змочить його хоча б однією краплею прозорої водиці. В очах щось неприємно пощипує, повіки вмить стають вологими. Я біжу до вас, перечіпаюсь ногою за й так уже підклеєний давній глиняний глечик, розбиваю його, з жалем дивлюсь униз. Те була ще одна згадка про вас. Ще один зв`язок з дитинством, з щасливим безтурботним минулим. Та хіба це тепер має хоча б якесь значення, якщо моя мрія нарешті здійснилась? Якщо ось ви, така рідна й тепла, така лагідна, така близька стоїте біля ґанку?.. Ви пильно дивитесь на мене, немов шукаєте якої зміни, немов стараєтесь згадать, якою ж я була багато років тому. Та той погляд вмить заливається тисячами іскр безмежної любові, а в сірих очах-озерцях мелькає доля якоїсь вини. Ви, певне, гадаєте, що я повірила, нене? Що дозволила вбить собі у голову тею дурну думку про вигаданий якимось підлим жорстоким брехуном ваш несправжній, безпідставно приписаний огріх? О, як же ви погано про мене думали! Я завше знала, що те не правда, мамо. Що ви ні в чому не винні.
Я дивлюсь на вас. Та сувора муштра витягла із вас останні проблиски щастя, останню віру в хороше майбутнє. Так, ви змінились. Можливо, хтось би мовив — те не моя матір! Заберіте оцю стару зажурену жінку в одному дранті! Та хіба би я могла так подумать? Коли ваша душа й зараз палає турботою й любов’ю, коли ваше серце усе ще молоде, усе ще таке, як багато років тому?.. Нізащо, нене. У вас нічого не змінилось.
Мимоволі пригадую собі те все… Всю історію ще зовсім короткого, та нелегкого життя. Спливають в свідомості ті події…
Я й досі пам’ятаю, як же хороше нам колись жилось. Я була ще дуже маленька, нічому не навчена у цьому житті. Ви працювали лікарем, батько заробляв на життя роботою вантажника. Хоч і жили доволі бідно, та злагоджено й щасливо. Згадую, як тоді ви співали ніжні колискові, я спокійно засинала, й сама поринаючи у ті мелодії. А як була вже геть неслухняна й навіть не бажала слухать пісні, то розповідали ви мені усілякі казки та цікаві оповідки. Оте я вже страшно любила! Кожна історія наче й тепер живе у моєму серці, переливаючись трепетними споминами про вас. Дуже любила я одну легенду про дивовижну руту, що зеленіє навіть найлютішої зими. І якщо її відшукать, то виконає будь-яке заповітне бажання. О, якби ж ви знали, нене, скільки разів я маленькою школяркою в інтернаті ходила шукать ту рослину! Скільки разів мене знаходили у лісових нетрях, з травмами, обмороженнями, в сльозах… Та ні разу ж та диво-рута не замиготіла під якою старою сухою липою, давши маленькій скаліченій душі надії на здійснення свого заповітного дитячого бажання… Та те було потім, той страшний неприємний час, що я з певністю можу назвати найгіршим у своєму житті.
Усе почалося з його появою у нашому домі. Новий татовий друг, дядько Богдан, майже всі вихідні просиджував з батьком за п’янками, лякаючи лише однією своєю присутністю й сусідів, й мене з вами. Ви пробували його прогнати, якось вплинути на тата, та все було марно. Тепер батько нічого не бачив перед собою, окрім горілки й нового дивного товариша.
Я…я досі пам’ятаю ту ніч. Мені було тоді всього п’ять років. Я уже давно заснула у своєму ліжечку, а ви ще порались у іншій кімнаті. Тато разом з другом пив коло телевізора. Раптом почувся якийсь незрозумілий звук, гучний хрускіт й незадоволені вигуки дядька Богдана. Я одразу ж прокинулась, схопилась на ноги й побігла в кімнату, звідки долинав крик. Злякано вигукнула, а тіло од жаху вкрилося холодом: тато з розбитою закривавленою головою лежав уже неживий на підлозі, а поряд з надбитою бутилкою лаявся дядько Богдан. Згодом прибігли і ви з сусідньої кімнати. Я голосно розплакалась й кинулась до вас в обійми.
А далі… Пам’ятаєте? Вони звинуватили вас. Сказали, начебто це ви убили власного чоловіка, мого батечка. Тепер я здогадуюсь, що той товариш, певне, мав якісь зв’язки в суді, тому й зробив винною вас. Вас відправили у в’язницю, мене — в інтернат. О, як же боляче згадувать зараз про ті часи! Діти страшно знущались, тицяли пальцями, обзивали, кричали, що моя мати — вбивця, а, значить, і я така ж. Інші ж просто мовчки остерігались, а від усіх моїх спроб подружитись перелякано тікали.
Вони говорили, що ви винна, нене. Я не вірила їм. Як і тепер не вірю. Я не бачила самого вбивства, так, це дає мені право сумніватись, та усі ті сумніви вмить зникають, коли я дивлюсь у ваші чисті, наповнені безмежною любов’ю, очі.
І ось я стою навпроти вас, не наважуючись підійти ближче. Чого ж я боюсь?.. Я ж так вас чекала, так сподівалась, що ви мене не забудете, що повернетесь!.. В очах раптом знов бринять неприємні пекучі сльозинки. Я підбігаю до вас, обіймаю й починаю щиро-щиро плакати. Як колись, у дитинстві. Та тепер не з горя, не з болю, не в розпачі. Я вперше плачу од щастя.
На вулиці страшенно холодно, зима панує все-таки. Та біля тину палахкотить барвами на снігу зелена диво-рута.
Березень, 2016 р.