Вечір кольору помаранчі
Усе що він хотів забути розчиняється попід вечір
Усі його монотонні робочі дні та втечі,
Певно, від самого себе, від посмішок, скляних вітрин.
В його кишені запальничка та аспірин.
Він виходить з-за рогу свого будинку,
й хтось дивитиметься йому услід,
Він завжди йде на захід або на схід
І годує з руки дворових котів,
Вони труться йому об ноги і прямують за ним,
Не лишаючи зовсім слідів.
Він завжди, о тій самій години, зустрічає її на зупинці,
Кажуть, що вони були разом.
Вона читала вірші й грала йому на скрипці
І мала найкращі ліки від його головних болей.
Такі люди або помилка життя, або подарунок долі.
Він ховає обвітрені руки в кишенях пальто,
Про неї знають усі, про нього зовсім ніхто.
Він не вірить у гороскопи, не вірить у зорі,
Але в газеті прочитав «сьогодні зустрінете свою долю».
Стало смішно, вона й тоді, надто сильно, любила волю,
Ну іще мала прихильність до музики й до алкоголю.
І поки він вирішував який напрямок краще обрати,
Повітря навколо них ставало неначе згустки цупкої вати.
В неї в руках телефон і квиток до кінечної,
Ця весна й справді була якась недоречна.
І поки він вимовляв у пам’яті її ім’я,
Що проносилось у повітрі немов морська течія,
Із присмаком солі на вустах і її липового джему.
Її любити так було просто – до болю, що щему.
Він знав про усіх її друзів, коханок й коханців,
Що ночами курили попід її вікнами неначе самотні вигнанці,
Й присвячували їй свої недописані вІрші.
Він думав – що ж, окрім пам’яті, може бути ще гірше?
Й коли між ними лишалися міліметри дистанції,
Його серце зупинялося як електричка на станції.
І поки небо ставало кольору помаранчі
Він думав – чому так багато кінцевих зупинок і фальші?
А очі перехожого, інколи, здаються до болі знайомими.
І коли усі шляхи вже були відомими,
А коти лагідно терлись йому об ноги,
Він звернув на північ й зник десь за рогом.
29.03.16
