Двоє самотніх у закутку трамвая
І що вона забула в цьому місті? Тут навіть погода їй не рада: з самого ранку хмурно. Холод пробирає не лише до кісточок, а й до найглибших закутків душі, не залишаючи жодного шансу тим крихтам оптимізму, які в неї залишились.
На що надіялась, коли так хутко зібрала речі в невеличкий рюкзак і чкурнула світ за очі: на кінцеву зупинку найближчого потяга.
Безрозсудно і відчайдушно. Ці слова рідко можна було вжити в її описі – дівчини, яка слідує чітко визначеному плану, в якому не має місця авантюризму чи ризику.
Починається дощ. До центру ще далеко йти. Сідає на трамвай. Довгий вагончик без поспіху ковзає по своїх коліях. Вона сидить у самому кінці, подалі від усіх.
Як же припинити цей потік негативу? Думала, що зміна обстановки допоможе, але від себе-то не втечеш.
Потуги до руху старого трамвайчика заглушували шум за вікном, а музика у навушниках ледь справлялася із шумом в душі. На зупинці зайшов якийсь молодик. Він був без парасольки. Мабуть, теж ховався тут від негоди. Купив квиток і попростував уперед, шукаючи підходяще місце. Пасажирів було мало: хто ж з нормальних людей у таку погоду на двір носа покаже?
Змоклий до нитки молодий чоловік сів біля неї. «І чого сюди було пхатися? Повно ж вільних місць. - незадоволено подумала вона. – Хоч би тільки не ліз до мене зі своїми розмовами».
Та він мовчав. Просто сидів поруч. Хоч погляд його й не видавав жодних ознак присутності тут. Що ж, очевидно, не тільки у неї важкі думки.
Так і їхали: двоє самотніх в закутку трамвая. Дощ ніби закінчився – можна виходити і блукати в пошуках затишного місця для перепочинку. Та все було не так просто: хлопець загороджував їй прохід.
- Гм, - спробувала вона привернути його увагу, та марно: він собі продовжував сидіти. Тоді вона встала і торкнулась до його плеча, мокрого від дощу. – Дозвольте?
Після цього він наче прокинувся і поспіхом привстав, даючи їй прохід.
- Прошу.
Вона хутко побігла до виходу, оминаючи пасажирів, які вже встигли зайти. Навіщось перед тим, як стати на сходинки, глянула на мовчазного попутника. А він симпатичний. От тільки вона не любила, коли чоловіки не голяться.
Ось вона вже крокує по мокрій бруківці. Повітря насичене киснем і надією. Сонце нарешті виходить з-за хмар, ніби натякаючи, що будь-яка негода рано чи пізно закінчиться – чи то природна, чи душевна.
Через деякий час на шляху трапилась кав’ярня, затишна на вигляд. Вона замовила трав’яного чаю. Почала зігріватись.
Час продовжувати блукання. Проходить повз невеличку, але мальовничу площу. Що там за збіговисько? Не те щоб їй було дуже цікаво, просто приємний чоловічий голос, що долинав з центру, притягував. Стало цікаво, кому він належить. На вулиці помітно потеплішало. Можна було вже не сутулитись від холоду. Голос звучав усе розбірливіше. Він був мелодійніший, але з нотками хриплуватості. Такі тембри її завжди приваблювали. Ось вона вже стала частиною натовпу, оточуючого кількох людей по центру: це були пари. Біля них стояв молодик у синій тонкій кофтині й штанах гірчичного кольору. Це він керував парадом. Мабуть, проводив якийсь майстер-клас. І це йому належав той голос. Що ж, побачила – можна йти. Немає настрою дивитись на збіговисько аматорів. Але щось не так з його обличчям: здається віддалено знайомим. Мабуть, один з безликих прохожих.
Заглиблена в роздуми, вона не відразу зрозуміла, що на неї направлені погляди практично усіх, в тому числі й хлопця у синій кофті.
- Може Ви бажаєте спробувати себе в румбі? – усміхнено запитав він хрипким голосом.
Вона заперечно похитала головою:
- Я так не думаю. – ніяково посміхнулась, готуючись іти звідси подалі.
Але глядачі почали плескати в долоні, спонукаючи її вийти на імпровізовану сцену.
«Дідько!» - пролунало в голові, коли вона пішла вперед.
Він подав їй руку і завів наперед, перед парами. Вона представилась. Далі він з її допомогою показав кілька базових рухів. Всі повторяли. Потім ще кілька і ще. Напруга в її тілі зникла майже відразу, коли вона стала в початкову позицію. Згадалось, як ходила на бальні танці в школі.
«Гм, все-таки десь ці вміння знадобились…» - посміхнулась вона сама до себе. Потім підвела погляд на його обличчя. Він був вищим і його підборіддя знаходилось трохи вище рівня її вух. Вона вловлювала його ритмічне дихання, відчувала запах його одеколону. Він вів її у танці, поступово заповнюючи пустку всередині теплом. Проблеми перейшли у фоновий режим її свідомості, втративши контроль над думками.
- А Ви молодець. – прошепотів він їй на вушко. – Займаєтесь?
- В минулому житті.
- Я так і подумав. – усміхнувся він і додав, зустрівши питання в її погляді: - Надто вже граційно Ви виходили сьогодні з трамвая…
Львів, Серпень 2015
