Страшний діагноз

«У вас рак. Друга стадія. Оперувати не бажано. Тільки лікування. Пройдете променеву, а потім хіміотерапію, а там побачимо. І, що вони там побачать?» - розповідала Аня сидячи за столом на кухні.

«Я не хочу помирати!!!» - ще й досі звучать її слова в моїй голові, віддаючи болем у серці. А також наші з подругою намагання переконати її, що то все буде добре. Все лікується. Що треба надіятись, вірити і лікуватися. Наші багатогодинні вмовляння.

Ніби мантру ти повторюєш одне і те ж – вмовляєш, вмовляєш, вмовляєш людину доти, доки вона сама не почне вірити у твої слова. Все буде добре...Все буде добре... Ти вмовляєш її, доки не помітиш, що в очах людини, які до цього були повні страху, не з′явилась краплинка надії.

Знаєте, я дивилась на неї і не розуміла: Чому? Чому деяким людям в житті випадає стільки випробувань? Що вони такого поганого зробили у минулому житті, щоб так спаскудити свою карму?

Я дивилась на неї і не могла дійняти віри: Чому ця чудова жінка, сорока з хвостиком років, мала пройти стільки випробувань?

Вона, яка вже в дитинстві зрозуміла, що таке страждання. Адже батьки після розлучення вирішили влаштовувати особисте життя і віддали її в сиротинець. Вона, яка посивіла в десять років. Яка голодувала (отакий-то радянський сиротинець). Вона, що неодноразово втікала звідти, бо було вже не сила. І врешті-решт мати забрала її до дому.

Вона, яка пізніше потерпала від насилля чоловіка. І після того, як він мало не вбив її - залишила його, забравши чотирьох дітей.

Вона, яка самостійно, без жодної допомоги, підіймала своїх дітей. Яка голодувала, тільки щоб вони були ситі. Яка працювала майже цілодобово, віддаючи їм все, що тільки могла, виховавши чудових людей. І, Слава Богу, що її діти розуміють її жертви.

А зараз, коли вже життя потрошку почало стабілізуватись цей страшний діагноз. І знову треба боротись. Знаходити десь кошти на лікування, бо вона ж хоче жити. Вона ж мати чотирьох дітей і бабуня одного внука.

І хоч діти й допомагають, хоч допомагають всі рідні й друзі, але цього замало. Адже, при нашій безкоштовній медицині, лікування вартує дуже дорого.

Медицина звичайно безкоштовна, але тільки для вибраних. В наших лікарнях є безкоштовні ліки, але вони для еліти. Вони, нажаль, для сильних світу цього.

Я колись спостерігала таку ситуацію, коли досить заможного, але при цьому впливового пацієнта лікували безкоштовно. Всі необхідні ліки йому приносив мало не головний лікар. При цьому в сусідній з ним палаті знаходився досить бідний чоловік, якого виписали достроково, бо не мав коштів купити собі необхідні ліки. Його виписали, бо навіщо буде займати місце?

Та Аня бореться зі своєю недугою. Вона розуміє, що потрібна своїм дітям і внукові. Вона розуміє, що потрібна нам, своїм друзям. Це справжнє джерело упевненості і віри, що все буде добре.

Для прикладу, якось на днях зателефонувала їй, спитати як справи, а у відповідь:

«Та, все нормально. От хоч якийсь позитив від тої хімії – я курити перестала. А зараз оце йду від доньки старшої. Вона мені манікюр робила. Гарно вийшло. Можна хоч на побачення йти. Оце від хімії волосся, правда, випало. Але це ж не проблема? Можна ж і без волосся. Я оце хустку нову купила, гарно пов′яжу і все. Красуня!»

Надія. Вона і справді помирає останньою. Віра. Вона і справді здатна творити чудеса. Любов. Це те джерело енергії, яке дає сили вірити і надіятись...