Короткі історії про дітей
історія перша Тарас
Ми поміж собою називали його "головою колгоспу". Трішки повненький, поважний, статний блондин. Коли Тарас казав "ні", то це означало "ні". Це багато значить для чоловіка. Навіть якщо чоловіку тільки 4 роки.
Мені він дуже подобався. Хоч і добряче псував роботу. Ось знову маю виправдовуватися перед керівництвом, чому на колективній фотографії немає Тараса. Фото потрібні для того, щоб показати людям, як багато у нашому притулку покинутих діток, які вони всі милі та як вдячні їм, щедрим і милосердним благодійникам, за їхню доброту. Це логічно і правильно. Люди мають бачити, для кого вони жертвують свої кревні. Люди заслуговують на "спасибі", і декому з них буває приємно почепити в себе в кабінеті вичурну подяку з сяючою фотографією усміхнених, ощасливлених ними дитячих личок.
Ощасливлені личка здебільшого досягалися шляхом банального "чіііііз", але згорнуті на грудях руки, опущена голова та надуті щоки Тараса явно не сприяли взяттю такої ідеалістичної картинки в рамочку.
І я знала, що боротися марно. Якщо інших дітей ще можна було якось вмовити, підкупити, одурити, розсмішити, то якщо Тарасик сказав "ні"... Це я зрозуміла ще в перший день, коли рідна бабуся привела хлопчика і його на рік молодшу двоюрідну сестричку Настю до притулку.
"Бабуся" мала років 40, біле фарбоване волосся, яскравий макіяж, коротку спідницю і високі підбори. Дві її дочки подалися десь у мандри, залишивши на неї своїх дітей. Як тільки Насті виповнилося 3 рочки, державні виплати припинилися, і жінка привезла внучат до нас. Її можна зрозуміти: роботи немає, живе в орендованій хаті... Тут діти принаймні точно будуть нагодовані...
Та Тарасик не хотів нічого розуміти. Він відвернувся від усіх, згорнув рученята на грудях і мовчав.
З Настею було легше. Надто мала, аби розуміти, що відбувається. Її можна забавити лялькою, залучити до гри. Вона була найменша серед дітей, тому відразу стала загальною улюбленицею. Кожен, хто приходив до притулку, прагнув узяти її на руки, поусюсюкати, нишком витираючи непрохану сльозу. Настя швидко просікла цей момент і навчилася мати з того вигоду.
А от Тарасик не хотів жодної вигоди. Я поважала його впертість, навіть більше - я заздрила його твердості і вмінню обстояти свою мовчазну рішучу самотність. Ця неслухняність не мала нічого спільного з неслухняністю інших дітей. Ні хитрощів, ні підступу, ні бешкетності у ній не було. Він просто ніколи не робив того, чого робити не хотів. Мовчки і послідовно. "Ні" - значить НІ!
Поступово хлопчина відтанув. Вихователі зуміли знайти до нього підхід. Він вже значно рідше казав "ні". Навчився сміятися, охоче вчив віршики, з радістю виступав. (А "концертів" завжди багато, бо ж благодійники мають бачити, які таланти відкриваються завдяки їхніму милосердю. І це теж є логічним і правильним)
Умови в притулку дійсно хороші. Більшість "домашніх" дітей і близько не бачать такого харчування, одягу, іграшок та дозвілля, як ці, відштовхнуті неблагополучними батьками, діти. Однак, на канікули малечу розбирають у бажаючі, здебільшого віруючі, сім’ї, аби показати з середини, що таке "родина". Так сталося, що Тарасик з Настею потрапили аж на Хмельниччину. І дуже сподобалися подружжю, в якого гостювали. Пара мала двійко своїх дітей, непоганий достаток і справді добрі серця. Після других гостин Тарасик називав їх мамою і татом і знав, що вони його заберуть. Разом з Настею. Назавжди.
Рідна бабуся час від часу провідувала дітей. В неї нічого не мінялося. Та сама чужа хата, те саме безробіття. Мандрівні дочки її іноді з’являлися на горизонті і зникали знову. Пройшло майже три роки, і мати Тараса була позбавлена батьківських прав.
Хмельницька родина приїхала по хлопчика. Але виявилося, що на нього претендує ще одна сім’я, з його рідного району.
А закон надає перевагу місцевим усиновлювачам. Крапка.
...
Тарас згорнув руки на грудях і похнюпився. Він ніколи не робив того, чого не хотів. Усі знали, що вмовляти його було марно. Але вмовляли. Потім він плакав. І всі знали, що він дуже рідко плаче. Тому плакали разом з ним. Але дорослі - це люди, які постійно роблять те, чого робити не хочуть...
Дуже хочеться вірити, що все, що робиться, - на краще. І Тарасик буде таки щасливим у новій родині на своїй малій батьківщині, де його іноді провідуватимуть рідні бабуся, мати й тітка. До речі, через місяць вирішуватиметься справа по позбавленню батьківських прав Тарасикової тітки, Настиної мами... Настя зараз на канікулах вже в іншій родині...
Ця історія обов’язково матиме посткриптум...
P.S.
Неймовірне продовження ця історія отримала... Сестричка головного героя цього оповідання завдяки сумі щасливих і нещасливих подій, а також його величності ВИПАДКУ зараз живе в Італії, в хорошій родині. Там жінка - українка. Удочерили. Вже скоро мала стане громадянкою Італії.
Серіали відпочивають - настільки переплутані бувають людські долі...
Лубни, 05.07.2016
