Вже вдома
Олена жадібно викладала з великої картатої торби всяку всячину. Молоко в пластикових пляшках, що вже встигло розморозитися, знову відправила до морозильної камери, світлий і прозорий мед поставила на полицю, ось банки варення з дикої смородини – смак дитинства, зо три десятка яєць, кожне з яких замотане в газетку батьковими руками, тут динька і кавунчик, персики з абрикосами, що встигли зм’якнути від далекої дороги і пустити сік, яблука… Яблука, які мають особливий смак і хрумкіт, а деякі на червоних бочечках хатинку черв’яка, як ознака, що яблуко їстівне. Жінка витягла пакет з помідорами і не втрималася – одразу помила кілька, розрізала, посолила та почала ласувати так, як ото дитя їсть омріяну цукерку чи морозиво. Помідори були різної форми, соковиті з тугою шкірочкою, ще пахли гарячою землею та південним сонцем…
Тато з села передав дітям та онучатам гостинці, бо так склалися обставини, що Олена цього літа не поїде на рідний південь. В неї з очей побігло два струмки, які заважали дивитися кудись у вікно і згадувати батьківську домівку.
- Мамо, чому ти плачеш? – здивовано запитав син-підліток, що нечутно зайшов на кухню.
- Додому хочу… - не знайшовши вдалішої відповіді, мовила жінка трішки зніяковівши.
- Мамо, то ти вже вдома, не плач! Ти що забулась? – підхопила схвильовано маленька донечка.
- Так. Я вдома. Вже давно вдома… - витерши сльози та посміхнувшись дітям, відповіла Олена.
Київ, 26.07.2016
