Страсті христові
Він сидів в генделі за кухлем пива. Він рідко так робив, але сьогодні закортіло. На кухлі краплі вологи промальовували чудернацькі візерунки. Він дивився крізь них у свої спогади.
Це було років зі п’ять тому. Він розважався тим, що знущався з християн в “однокласниках”. Як зараз модно казати “тролив”. Тролив безбожно(ця тавтологія викликала в нього усмішку). Було по-різному: коли це було надзвичайно грубо, безапеляційно, а коли й тонко, цитуючи Біблію, граючи на почуттях і відчуттях. Одного разу після чергової розваги він заглянув до свого імейлу. Там був лист від однієї жінки, жертви його тролінгу. То навіть листом не можна було назвати, то був крик, то був біль і розпач, але там було і ще щось. Він те відчув… Але поки що не зміг зрозуміти, що то. Оте невідоме було таким щемливим і солодким, якимось невловимим афродізіаком. І він відповів. Він вже знав, що це гра і почав партію. Вона - білими, він - чорними. Її білі - щирі і світлі почуття, довіра, любов до свого бога. Вона була по-справжньому блаженна. Його чорне - інстинкти інкрустовані егоїзмом.
Вона знов відповіла. Це вже було бажання. Бажання любові. Хоча в неї була сім’я, був чоловік, якого вона кохала, була дочка… Але й було бажання любові. Любов у неї був її бог. Так її навчили. Вона бажала божої любові, яка б поглинула її і вознесла на небеса. Вона мріяла про нірвану, рай, царство небесне і ще невідомо про що. Хоч він її не бачив, але відчував, як світились її очі, який потік енергії линув від неї… І він зрозумів, що цим богом вона нарекла його.
Вона йому писала. Писала пристрасно. Не ховала нічого. Та і який сенс ховати щось від бога. Все саме сокровенне вона довіряла йому. В цьому сокровенному сплелося все: і її жіноче лібідо, і духовні прагнення. Вона купала його в своїх почуттях, пестила словами, заговорювала тільки їй відомими молитвами. Він був справжнім богом. Він знав це і чинив як бог. Він давав їй радість, він давав їй біль. Коли вона страждала від того що коїлось, коли вона ридала від того, що має розриватись між своїм мужем та ним, він давав їй надію - пестив словами, пригортав її до себе. А коли вона раділа, коли її очі сяяли втіхою, він жорстоко нагадував, що вона поки що на цьому світі, що в неї є сім’я, якій вона зраджує з ним, і що віра її несправжня, а вона звичайна лицемірка, як і всі інші. А після цих слів він насолоджувався її розпачем, він пив його, наче дорогий коньяк - маленькими ковточками, розтягуючи задоволення. Як справжній бог….
Так пройшло пів-року. Вона хотіла його. Хотіла в двох іпостасях: як бога, і як мужчину. В своїх листах те жагуче бажання вона вже не приховувала. Вона нагадувала Єву, тільки спокушала вона не тупого Адама, а змія. Це бажання стало сенсом її життя. Вона пізнала добро та зло, але так і не зрозуміла що то… Для розуміння їй потрібна була ініціація - якийсь каталізатор, запал, аби реакція відбулася. Тим каталізатором мав бути статевий контакт з ним… З богом. Але контакту не могло бути - вони жили в різних містах. І добро та зло в ній, як продукти в холодильнику, що довго лежать, стали псуватись, гнити і вбивати її. В своєму бажанні вона ставала монотонною і для нього не цікавою. Він вдосталь напився нею, тому вона в черговому листі прочитала, що набридла. Вона зникла… Зникла із однокласників, на листи більше не відповідала, мобільний, який вона йому дала, казав, що абонент поза зоною досяжності. Все.
Він зробив останній ковток. Попросив рахунок. Офіціантка жваво принесла. Він дістав купюру і посміхнувся їй:
- Решти не треба. До побачення.
Він ще раз посміхнувся про себе і пішов додому.
>м. Одеса, 28.09.2016 р.
