Сон про чорну кішку
Я не знаю, скільки душ нас була в темній, сірій, холодній кам’яній кімнаті. Там пахло сирістю, мишами і смертю.
Посеред кімнати стояла клітка. Окремі з нас знаходились в ній, інші велично лежали зверху, проте переважна більшість, і в тому числі я, тримались від неї осторонь. Я, кішка, котра звикла дихати свободою! Над моєю головою неодмінно повинно бути безкрайнє небо. І я повинна бігати наввипередки зі своїм другом вітром.
Я заздрю вітру і люблю його. Він-мій ідеал, я прагну стати такою, як він, мій єдиний-єдиний кумир. Він вільний, він мій друг, котрий бачив цілий світ, і приносив пахощі з сусідніх дворів, розповідаючи таким чином про моїх друзів, про те, де є ласощі, і хто з моїх людей приготував сьогодні рибку, в кого є молоко, словом давав мені вказівки, де можна смачно попоїсти і з ким можна повеселитись неподалік. Я люблю його за це.
Коли приходить весна, мій вірний друг вітер першим приносить мені цю звістку – він, весь сповнений весняним ароматом, весело гуляє між будинками, будить від зимової сплячки моїх побратимів, і ми всі в цей час виходимо надвір, підставляємо обличчя вітру і місяцю і співаємо, адже ми хочемо, щоб всі-всі, і собаки, і люди, і пташки, мої смачні пташки, знали, що пробуджується природа, пробуджуються почуття.
Я впевнена, що природа обрала нас своїми посланцями, щоб ми перші прославляли весну, а ось люди, ці не зовсім зрозумілі істоти, іноді нас обливають за це різною «радістю». Наприклад холодною водою. Я впевнена, сам сатана придумав холодну воду і дав її цим створінням! Вони живуть своїми ілюзіями, в своїй системі, і не помічають справжній світ навколо.. Хто з них радіє молодій травичці? Хто помічає перші листочки на деревах? Самих їх треба облити тою чортовою холодною водою, щоб вони прокинулись від своєї споконвічної сплячки, і побачили ще когось, окрім себе!
А ще весна - це пора кохання. Скільки в мене залицяльників навесні! Вони співають серенади про мою грацію, про моє чорне, блискуче, м’яке хутро, яке у світлі місяця світиться сталевим блиском, про мої очі, розкосі очі, жовто-помаранчевого кольору, як дорогоцінний бурштин.
Проте, я кішка. Все, що мені потрібно, я маю, а все, що я маю –я сама. Я дозволяла їм співати собі серенади, сидячи на даху, вхід на котрий знала тільки я. Так, серед котів в мене завжди був талант знаходити шпаринки. Тільки так я могла у ці скажені дні побути сама. Сама?-Так, я самодостатня кішка. В мене ніколи не було кота і кошенят. Я сиділа на даху милувалась місяцем і насолоджувалась співом моїх друзів.
Зараз я готувалась до весни. Вітерець вже подавав перші сигнали її швидкого приходу, і, незважаючи на те, що довкола лежав сніг, я знала, що невдовзі буде пора пробудження і кохання.
Не знаю, як обірвались мої солодкі мрії і я опинилась в цій проклятій кімнаті. Мене не покидало жахливе передчуття. Я озирнулась навколо, і почала слідкувати за поведінкою решти котів. Хтось із нас тихо вилизувався, причепурювався, хтось шукав веселу мишку. Вона час від часу весело збирала крихти і смішно вибігала з цієї кімнати і знову забігала. Ми, коти цивілізації не їмо мишей. Це давно вийшло з моди, тому ми не будемо спускатись до рівня, який ми вже давно переросли.
В кутку кімнати сиділи три мовчазні кішки - одна була старша, інші дві - її доньки. Вони були сумні - я відчувала їх тугу як свою, і мені дуже хотілось їм допомогти. Однак, я чудово розуміла, що своїм співчуттям я їм мало допомогла би. Тому я почала досліджувати кімнату. Це була звичайна темна кімната, як я вже зазначала, з кліткою посередині. Стіни були сірі і з цементу. І холодна підлога, також з цементу.
Я почула знову тупотіння мишки. По звуках тупотіння її маленьких ніжок я зрозуміла, куди вона втекла. Я побігла за нею, і дійсно, в кутку кімнати, під купою ганчір’я, було віконце, затягнуте металевою сіткою, а в сітці була дірка.
Я побачила сніг, а також перші тюльпани, які щойно пробивались з-під землі, вітер полоскотав моє обличчя і подарував ніжний запах весни. Сам Бог знає, чому я не втекла звідти якомога швидше. Я вирішила врятувати всіх своїх товаришів по нещастю. Я повернулась, і намагалась їм все розказати, проте, одні були занадто пихаті, щоб почути мене, інші занадто налякані, і вони просто не чули моїх слів. Три сумні кішки мене зрозуміли, і вирішили втекти я їх провела надвір, і вони покинули приміщення. Двоє молодших швидко зникли з моїх очей, і лише старша кішка не спішила втікати від дірки. Вона з вдячністю і тугою в очах дивилась то на мене, то на вікно. Я тоді зрозуміла, відчула в її тузі, що там, в темряві цієї будівлі навіки залишилась третя її донька. Ще я відпустила декількох кошенят.
Я повернулась, щоб врятувати ще когось. Як тільки я вийшла на середину кімнати – щоб наблизитись до решти котів, почула якісь кроки. Йшла людина. Коти, що мене оточували по різному відреагували на ці звуки - одні весело встали, підняли хвости і побігли вітатись, інші зібрались в купку посередині клітки, деякі просто сховались біля стіни. Двері відкрились, і я побачила жінку. Точніше я була не впевнена, що це жінка, хоча на чоловіка теж не схоже. Людина була досить високою і міцною з жіночими, проте загрубілими рисами обличчя, і волоссям кольору соломи, довжиною до плечей. Вдягнуте воно було у брудну бордову куртку і брудний темно-синій комбінезон. На руках були грубі брудні бежеві рукавиці а на ногах брудні бежеві замшеві черевики.
Великий пухнастий рудий кіт стрибнув до неї на руки лащитись. Декілька інших котів також підбігли до неї з піднятими хвостами, вони щиро хотіли познайомитись з нею. Я ж їй не довіряла, тому сховалась в темному кутку, і просто за всім спостерігала, моє чорне хутро дає мені змогу замаскуватись в темноті, тому я завжди була вдячна природі за те, що вона створила мене саме такою.
«Гххххиииггг-гхххигг сам застрибнув, ідіот!» - тим часом сказало людське створіння і понесло рудоволосого красеня коридором кудись. Двері, котрі закривали кімнату, де ми були закриті були дерев’яними і обшарпаними, а з другої, зовнішньої сторони були ґрати. Я підійшла і побачила, як фігура з котом на руках підходить в кінець коридору. Там була кімната з слабким світлом. І в кімнаті була ще одна людина, що далі відбувалось з рудим, я не знаю, я не бачила його за широкими спинами людських створінь. Я лише почула крик. І зрозуміла, що його більше нема. Через секунду вони кинули його тіло на купу з тілами інших котів.
Не розумію, як я не помічала цю купу раніше? Там були бездиханні тіла - сірі, білі, руді, чорні, кольорові, пухнасті, і з гладким хутром – всі дивились ніби на мене скляними очима. У кожного в очах застиг страх смерті, біль від зради, відчуття безвиході.
В той момент, я зрозуміла одне – неважливо, скільки я буду ще жива – тридцять секунд, чи можливо годину, чи рік, я ніколи, ніколи не забуду цього видовища. Вони жили як я, відчували як я, не хотіли вмирати, як я, мріяли, грались з вітерцем. У кожного з них була своя доля і своє життя. За що? Я не могла зрозуміти, за що люди їх вбили? Невже на Землі, котра однаково належить всім істотам, котрі там народились люди наділені особливим правом винищувати інші форми життя? Я відчула як гаряча рідина тече по моєму обличчю. Відчуття страху, безвиході і бажання жити, прокинутись, забути це все паралізували моє тіло, я не розуміла, що твориться навколо. В той момент я забула про вихід, забула про все, мені хотілось притиснутись до решти котів, але я розуміла, що що б я не робила – смерті мені не уникнути. Я прийшла до тями тоді, коли почула, як вони забрали ще одного з нас, він дряпався і пручався. Голоси, що в іншому кінці коридору сказали «За те, що він тебе подряпав, вбивай його повільно струмом». За декілька хвилин крику від болі, на купі стало на одне тіло більше..
Я не могла зрозуміти – звідки стільки ненависті у людей, за що вони винищують нас, вільних котів? За те, що ми живемо на їх вулицях? Але ж ми народились так само як і вони. Ми теж маємо право на життя. Друга хвиля відчаю і обурення, відчуття безвиході і страху смерті скували моє тіло. Цього разу мені здавалось, що всі моя мала сутність просто не здатна витримати такого напливу емоцій, я просто відчувала біль кожною клітинкою свого тіла. Я не могла більше цього витримати і…
… І я прокинулась і заплакала.
Львів, 13.03.2011 р.