13.11.2016 16:19
для всіх
190
    
  4 | 5  
 © Маргарита Проніна

ЛЕТ

У цьому небі так багато сніжинок, від яких обертом голова, 

У ній так багато думок, як і цих сніжинок.

Тобто все у залежності: я – від цієї зими, цей November, 

Трохи солодкий, - від мене. Під зиму завжди накриває.

Радість злітає з лиця, як сухозлітка. Просинаються інші клітини.

Якщо довго немає сонця, йому на зміну завжди щось прийде.

І в тому «щось» відобразяться, може, риси.

Чи характеру, чи обличчя. Чи мрій. Чи майбутнього?

То не темінь, і не світло, то шпарина між двох невідомих.

Але цілком взаємозалежних.

Я схожа на ворону. Все частіше завбачую цих пташок.

Містичні, вони лише видаються птахами.

Розумніші за нас. Удвох взятих.

Ти бачив як вони літають? Їм плювати на все. І на всіх.

Я ношуся зі здобиччю у клюві, точно та, як вони, - додому.

Хоча сутність моя не полишила вулиці остаточно.

Накануні зими так відчайдушно й відчайно.

І хочеться стукати в чиїсь двері на обігрів розмовами.

Мовою, словом, дотиком…

Коротким шовковистим ядерним дотиком рук.

Більше не треба, ба стане знеціненим.

А з віком хочеться те цінувати без власності.

Як же ми сильно забули, що все то умовно…

Права і домовленності, зобов`язання, лейби, цінники…

Серце ж цінностей так глибоко в нас заховане.

Чомусь ти вхожий у ту комірчину, де я визначаю економіку свого життя.

Приймаю рішення й оголошую вартість.

А ти так зухвало приходиш у ту майстерню –

І ми довго говоримо, сидячи на баулах пережитого, з кавою у руці, -

Аби про що, але всуціль важливе.

Обговорюємо треті коліна своєї історії. І хотіли б копати спільно в якомусь із напрямів –

Вглиб чи у виміри після нас… Народжені у Союзі.

Союз це також умовність. Дипломатія бажань. Такт. Кордони.

Перша леді в мені голосує за тебе.

Я далеко беру, вибачай. Ми лиш замінили перекури на ці теревені.

І це прогрес. Заходь коли схочеш у мій таємний простір розрахунків, 

Так і твориться життя – просто.

Я хотіла відчути в тобі цей простір, де літають мої нездійсненні мрії, 

Точно, як ці сніжинки. Ти їх ловиш, та я не здаюся.

Це не наступ, це спільне підпілля. Де ми ведемо розмову.

Може по неї й прийшлі у світ. Проговорити за всіх наших.

За все, що не викладеш іншому.

Друг, він не той, від кого почуєш щось вартісне, 

А той, кому розповісиш найкоштовніше.

Відкриєш чорну оксамитову коробочку з діамантами, 

І якщо там будуть кілька кавальчиків паперу, ниточок і корінців, 

Листочків чи фетишистських замашок –

Справжній не сміятиметься, ти знатимеш за посмішкою впізнання.

А потім житимеш, як раніше, тільки триматимешся.

Бо тримаєшся за повітря, яким вдвох легше дихати.

У житті так багато людей, як сніжинок, 

А двоє – танцюють.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 23.11.2016 09:31  Ірина Затинейко-Миха... => © 

"Так і твориться життя - просто" - стільки образів в одному Творі, стільки сенсу, стільки мудрості! Отримала задоволення від читання...Замислилась...Дуже гарно пишете, Маргарито - стильно!

 15.11.2016 13:07  © ... => Тетяна Белімова 

Дякую, це як завжди надихає на подальші витвори))

 14.11.2016 10:40  Тетяна Белімова => © 

Висновок із красивої картини снігу просто суперський))

 13.11.2016 16:48  Панін Олександр Мико... => © 

Дуже добрий, багатовимірний, образний твір.