Звичайний ти
Так складно зізнатися собі, а іншим – зізнатися ще складніше, - що не такий ти вже й успішний, обдарований, затребуваний. Ми малюємо ілюзію протилежного – ось світлини їжі, яку ти куштувала у кафе минулої неділі, а ось – новеньке вбрання, а ось квитки на розрекламований концерт, у круту подорож… Вберешся у брендові джинси, зробиш кілька світлин на фоні гламурного готелю; а ось у ресторані – ти їси суші паличками, – чи ж не крута? – крута ж. А ще блокнот із твоїми новими малюнками біля ліжка. Не засинаєш, допоки не скінчиш черговий – творча ж, принаймні відчуваєш себе такою. Сучасною зірочкою, точніше однією з мільонів таких - псевдо-зірочок теперешніх часів. Шкода – спустилось униз твоє фото, вже дихають-соплять у спину когорти таких як ти – із ресторанами, чізкейками, замальовками…
Ти звичайна – і у цьому правда. І те, що ти робиш, що ти кажеш, чим ділишся із цим світом – воно в одночас унікальне, як і кожен з нас, але воно й звичайне теж. У ньому все – і в одночас нічого такого. Певно багато хто з нас у теперешні часи, думаючи про себе, згадують Ван Гога, адже так, так – він теж був не особливо й прийнятий світом, та нікому він був не потрібний, як і його творіння, але ж минули роки і тепер, тепер… на нашому «внутрішньому екрані» мерехтить-виблискує справжнісіньке «зоряне небо» - наших надій, та навіть не надій – впевненості: ми ж теж, ми будемо – як Ван Гог, хай зараз до нас особливо нікому нема діла, але з часом… обов’язково! Без сумнівів! З часом… Адже ми такі… Хіба ми можемо бути не унікальними? Не затребуваними? Хіба можуть лишитись не оціненими ідеї нашого мозку та глибини нашої душі? Адже вона така… така… Хіба з нами може не статися казки? Адже позитивне мислення… І Ван Гог… Він теж… бідував… А потім… обов’язково – всі скарби світу – для нас. Як колись – для Ван Гога, хай й вже покійного.
Ми бачимо себе Ван Гогами, насправді будучи на даний момент звичайностями зі звичайностей. На даному етапі. І що найсумніше, із подібними уявленнями про себе на цьому багатообіцяючому, але у підсумку – дітсадковому етапі, ми такими, нажаль, й лишимся. Плекаючи хай і несміливі, хай не до кінця усвідомлені надії на майбутню «вангоговість», забуваємо про те, що мрій багато, а Ван Гог такий все ж – один.
