Це - кохання? (присвячення-дилогія)
Поцілунок за 48 копійок
Вони стояли в ореолі місячного сяйва. Він торкався її обличчя, шаленіючи від оксамитової шкіри. Думки п’яніли та запліталися. Лише одна нав’язливо бентежила його: «Чому вона поруч зі мною?.. Адже я не вартий…»
Вона тонула в його очах, кольору неба. Він завжди вривався до її життя стрімко та бурхливо, залишаючи на серці подряпини. Вона покинула його, переїхала до іншого міста. Але сьогодні він її покликав…
«Поцілуй мене», – попрохала вона.
Він губами доторкнувся до її губ. Вона поринула у поцілунок, немов у безодню. «Поклич мене за собою», – подумки благала вона, розуміючи, що скоро їхнє почуття залишиться безпритульним серед нічного міста.
Серця стукали все гучніше і гучніше, доки не злилися в одне велике серце. Їхній Всесвіт – вони самі…
Він бажав її – тут і зараз. Руки, відчуваючи волю, вже плуталися в її сукні, шукаючи тепла…
Раптом, хтось легенько штовхнув його у плече:
– У вас сорак восем капеек не найдется, пжалуста…
Їм забракло повітря. Серце боляче розірвалося навпіл. Уламки Всесвіту розсипалися бруківкою…
Перед ними стояла невідомо на кого схожа істота і канючила:
– Ну дайте сорак восем капеек.
Він, приховуючи тремтіння голосу, грубо відповів:
– А не пішов би ти звідси!
Істота повільно розтанула у темряві…
Вона задумалася. Можливо, це знак: їм варто було зупинитися. Потім розсміялася:
– Давай його наздоженемо. Це ж така дрібниця, сорак восем капеек!..
Вони побігли. За їхніми спинами тріпотіли невидимі крила
