Харків – місто щастя і добра

Розпочалася ця історія ще влітку. Якось, відпочиваючи разом з друзями у парку Шевченка, я помітила групу молоді, яка з цікавістю розглядала пам’ятник Кобзарю, час від часу питаючи один одного:

- Ну що знайшов?

Дві жінки, що прогулювались поруч, зупинилися:

- О, знов шукають, як думаєш, знайдуть?

- Якщо наполегливі, то знайдуть?

Не стримавши своєї цікавості, я звернулась до них:

-Вибачте, а що вони шукають?

- Як що? Колесо від трактора.

- А навіщо?

- Існує легенда, що той, хто знайде колесо від трактора, при-ховане в скульптурній композиції пам’ятника, обов’язково назавжди лишиться жити у Харкові. От і шукають його усі ті, хто хоче стати харків’янином.

- Знайшов, знайшов!!!

Пролунало радісне з боку пам’ятника.

- І чого так радіти, місто як місто, в Україні чимало міст значно цікавіших та перспективніших за наше.

- Так, міст немало, але Харків - особливий…

Нашу розмову перервав телефонний дзвінок, а вдруге турбувати жінок було якось незручно, та нагода з’ясувати, у чому ж полягає унікальність нашого міста, випала мені трохи згодом.

«Харківський вікенд» - так називає наші прогулянки Харковом мамина однокурсниця, що мешкає у Києві. Віра Семенівна – успішна бізнес - леді, власниця турагенства, об’їздила мало не півсвіту, та чомусь раз на місять обов’язково приїздить до нас у гості на харківську каву. Після однієї з таких прогулянок, відпочиваючи у затишку «Львівської кав’ярні», у неспішній розмові я раптом почула, таку знайому фразу:

- Олю, от скільки мені не показували, де те колесо знаходиться, а самостійно його відшукати я так не можу й досі. Тож, подруго, так до пенсії і буду мучити тебе своїми вікендами.

- Віро Семенівно, а ви теж шукали те колесо?

- Так, Наталко, шукала і я, і мама. Тільки от вона його одразу знайшла, а я не можу й досі.

- Та навіщо воно вам здалося? Ви ж мешкаєте у столиці, часто подорожуєте, бачили чимало міст значно цікавіших за наше, що ж такого особливого в Харкові?

- Ну як тобі пояснити, особливий сам Харків, особливі харків’яни. Харків можна порівняти з великою дружною родиною. Харків’яни, як і члени родини, можуть бути чемними і не дуже, добрими і злими, ввіч-ливими і нахабними, але справжній харків’янин ніколи не буває бай-дужим.

- Як це?

- Ну от скажи, Наталко, якщо ти не знаєш, як потрапити до щойно відкритого модного кафе чи магазину, що ти будеш робити?

- Спитаю у перехожих, хтось обов’язково підкаже або навіть проведе до потрібного місця.

- Так, а в деяких містах тобі порадять скористатись мапою, в інших - порадять звернутись у довідкову, в туристичних містах запропонують завітати до найближчого аналогічного закладу, і тільки в Харкові тобі не просто розкажуть, як краще дістатись за потрібною адресою, а й спробують підібрати найзручніший для тебе маршрут або навіть провести.

- А що, може бути якось інакше?

- Так, може, тільки не в Харкові. Особливість харків’ян у тому, що вони не байдужі не тільки один до одного, а й до гостей міста.

Уже вдома ввечері я довго думала над сказаним Вірою Семенівною, згадувала та аналізувала різні випадки з власного життя. Та врешті - решт зрозуміла, що вона таки мала рацію. Унікальність нашого міста не в його історії чи архітектурі, не в його географічному розташуванні, унікальність і найбільша цінність Харкова - це його мешканці, щирі, небайдужі люди, які щодня, щохвилини доводять усьому світу, що наше місто - найкраще, що Харків – місто щастя та добра.

Харків, осінь 2016