Спомин
з рубрики / циклу «проза»
ВІН сидів непорушно вже декілька годин. Навкруги майже нічого не відбувалося. Погляд прозорим льодом пронизував простір. Звуки оточення діставалися до свідомості лише змішаним гамом за спиною. За січневим вікном мороз в’їдався у ніч своїми мерзлими зубами, видавав притишені рипи та зойки. З-за рогу будинку вискакували час від часу язики снігової хурделиці, та лизнувши огорожу враз розбивалися на дрібні частки і губилися в кучугурі. Але ВІН нічого цього не бачив. ВІН був далеко…
Міський парк дихав літом. З відстані двох-трьох кварталів чутно було шепіт моря. Біля перехрестя алей русява продавчиня з ятки торгувала морозивом і солодкою ватою. Біля ятки ворушилась різнобарвною змійкою черга. А навскоси від ятки, на лавці сиділа пара. ВІН і ВОНА. Очі бачили тільки очі навпроти. ЇЇ голова була трішки схилена на бік і пасмо русявого волосся підкрученим чубчиком лоскотало ЙОМУ скроню. На обличчі в обох грали усмішки. ВІН тримав у одній руці ЇЇ руку, а іншою перебирав лагідно пальці на ЇЇ руці і щоразу дійшовши від великого до мізинчика підносив руку до своїх вуст і ледь торкаючись, цілував кожен палець. Від насолоди і задоволення ВОНА мружила очі. Зморившись від нестримного бажання ВОНА наблизилася до НЬОГО впритул і повернула вільною рукою ЙОГО голову до себе, заглянула в очі так гаряче, що в НЬОГО на скронях з’явились краплинки поту. Не звертаючи уваги на людей, що проходили повз них, раптом впилася вустами ЙОМУ у вуста у пристрасному поцілунку. Увесь світ навколо зник… Були тільки ВІН і ВОНА, а ще нестерпне, палке бажання. ВОНА ледве відірвавшись від ЙОГО вуст стиха прошепотіла: «я тебе хочу просто зараз», і знов поцілувала.Так минуло чимало часу. Тіла розривалися від бажання, та обставини не давали шансу дійти краю тим бажанням. Світ так влаштовано, що не завжди наші бажання співпадають з нашими можливостями. І коли настав час розлучатися, світ нарешті повернувся до НИХ, але літо вже не було таким кольоровим, небо стало темнішим, море сердилось, а вітер все дужчав і дужчав, підхвативши шматки старої газети, вітер жбурнув спересердя її вслід останньому вагону потяга у якому ВІН їхав геть. Чим далі віддалявся потяг, тим меншою ставала цятка у вікні останнього вагону, що відбивалася у ЇЇ наповнених слізьми очах…
Від раптового рвучкого подиху вітру зламалася на старому горіхові гіллячка і падаючи вдарила у вікно. Від несподіванки ВІН відсахнувся від вікна і озирнувся навкруг себе. Вечір. Темрява. Зима. І ВІН – сам. Чомусь торкнувся своїх вуст пальцями, ніби перевіряючи чи не зосталася бува на вустах ЇЇ помада і наче відчув той самий присмак. Спогади віддалялися, та не полишала ЙОГО голову думка, що за все життя в НЬОГО не було більше кохання, крім того єдиного… справжнього!
