Спомин
з рубрики / циклу «Так є»
Присвячую Тобі бабусю,
Й каюсь, що мало говорила із Тобою в ті останні дні.
Коли ті очі радістю стрічали,
І руки, що обнять вже не могли.
Тепер у віршах я прошу прощення,
Я не скажу, що я поганою була.
Прости, що я в останню твою весну,
Лиш провести в останній путь прийшла.
Схилилась над Тобою, й холод не відчула,
Завжди від Тебе віяло теплом.
І хочу, щоб весь білий світ дізнався,
Як все життя, жила в душі з добром.
Прощалася з Тобою і моя душа кричала -
Так мало! Так не встигла! Не змогла!
І поруч знаю, то Твоя душа стояла,
Немов шепнула - Я вже віджила.
Закрию очі спомин буде жити вічно.
А в пам`яті історія сплива.
Коли в руках бабусі опинялась коробочка залізна, наче золота.
В ній бережно покладені папери, всі документи й книжки по газу.
І завжди ти бабусю починала -
Ось ви послухайте, а я вам розкажу.
Поїхав чоловік мій до столиці.
У ті часи не всім так припаде.
І знала, що кохав іі так сильно, і знала, що гостинців привезе.
Задумалась. І очі заблистіли,
Хотіла мо сльозу змахнути з вій.
Та ми, малі онуки так кричали -
- Розказуй бабцю й плакати не смій.
І знову голос лився мелодійно,
Хоч чули вже історію не раз,
Сиділи тихо, щоб не ворухнутись
Не дай Господь пропустить хтось із нас.
- Приїхав чоловік, гостинці викладає
Крам на спідницю й "український " хліб,
І від паперу ту коробочку звільняє,
Аж скрикнула,
Й почувсь веселий сміх.
На тій коробочці, художник постарався,
Бо Київ малював у всій красі
І навіть сам Господь не здогадався,
Що криється в коробочці на дні.
Я трохи відступлюся й розкажу вам,
Як вміла бабця бачити красу,
Як працювала і завжди казала -
- Найбільш робить роботу я люблю!
Усе горіло, все кипіло справно,
Без зла уміла научать.
І приказку, щоб ми запам,ятали
- В невмілого і руки не болять.
Вклоняюся Тобі моя рідненька!
Ти вчила - За плечима не носить,
І те, що можеш сам, навчись зробити і щоб ніколи і ні в кого не просить.
Та повернуся, щоб історію закінчить.
Була в бабусі слабкість.
Хтось скаже - Що пусте.
Любила дуже все солодке, напевне, щось в житті було гірке.
У тій коробочці на дні лежали,
Цукерки з пальчик завдовжки.
Найдивовижніше було почути, були у квітах розмальовані вони.
Це зараз є усякого і всього,
А в ті часи, напевно диво то,
І ми замріяно мовчали,
Хто, аж прицмакував, а хто дививсь в вікно.
І мовчки ми онуки розбрідались,
І мріяли колись настане час, що з,являться у лавках ті цукерки,
І ми скоштуємо й відчуєм їхній смак.
Вклоняюся Тобі моя рідненька!
Ростила всіх з любов`ю і держала рід,
Бо на таких порядних, добрих людях,
Тримається і нині білий світ.
Усе близьке - і складені книжки по газу, і тепло, і любов, і пам"ять.