За щастям
Четверта дня. Над Тель-Авівом ні хмаринки. Спека немилосердна. Ми з дружиною відпрацювали ще один заробітчанський день. Заходимо у своє помешкання. Спершу душ, на наші втомлені й спітнілі тіла. Потім Оля готує їжу, а я під спасенно-освіжаючим потоком повітря від вентилятора стою біля вікна. Дивлюся на вулицю, де суцільною масою у два ряди рухаються автомобілі.
З автомобільного потоку відділяється легковик і підкочує до нашого будинку. З нього виходить Аня. Її гарну поставу підкреслюють коротенька спідничка, яскрава кофта і туфлі на височенних каблуках – шпильках.
Аня легким поштовхом зачиняє за собою дверцята. В одній руці у неї великий поліетиленовий пакет, другою – притискує до боку сумочку. Випадково, а може й не випадково звабливо позуючи, нахиляється до відчиненого вікна – розмовляє з водієм. Я дивлюся на неї, але думаю не про оголені майже до трусиків ноги. На гадку спливають спогади, пов`язані з появою цієї жінки у нашому домі та в нашому житті.
Десь трохи більше півроку тому ми з Олею вибралися у гості до Люби. Вона з чоловіком мешкала у гомінливому районі Тель-Авіву, біля базару – де здавали, як на нашого брата “туриста”, дешеві квартири.
Це було миле, гостинне сімейство. Одне з тих, у коло яких можна прийти зі своїми бідами та проблемами, знаючи – якщо не допоможуть, то хоч поспівчувають. Чим, не рідко, безцеремонно користувалися різні знайомі та малознайомі їм люди. Бувало, коли не прийдеш – перед очима все нові й нові обличчя. Господиня, повновида сентиментальна добрячка, ладна була весь світ пригорнути до своїх великих грудей. І що цікаво, про кожного з них могла розповісти такі подробиці, що серце здригалося від жалю, і ставало зрозуміло чому вона терпіла їх у своїй маленькій двокімнатці. Мене спочатку дивувало, як міг її чоловік – Микола, витримувати оте скопище різноманітного люду, що постійно проходило через їхню квартиру. Згодом я зрозумів у самому найкращому розумінні прислів`я: “Який їхав, таку й здибав”. Бо таких щирих, безкорисливих людей, я не багато зустрічав на своєму життєвому шляху.
Того вечора ми сиділи за гостинним Любиним столом, заповненим “Чим багаті, тим і раді” як вона любила примовляти. Як обов`язковий додаток до чарки та закуски, слухали її нескінченні розповіді про тих “нещасних”. На той час вони десь порозходилися. (Нехай мене вибачить добра жінка) – це нас із Олею цілком влаштовувало, бо більшість з них – відверто кажучи, нам не подобалася.
Люба завела мову про гарну жіночку з нелегкою долею:
– Така нещасна, така нещасна. – промовляла мало не з сльозами на очах. – Там, на Україні – не ладилося з чоловіком та з родиною. А приїхала сюди – на роботу ніяк не може влаштуватися. Так переживає, так переживає. А що вже мнітельна – тільки що не так, все з рук валиться. Я оце оббігала скрізь, влаштувала її на прибирання до багатих. А там хазяйка щось не те сказала, то в неї фарфорова ваза так і дзвенькнула додолу. То хозяйка показала їй на двері. Потім прибирала на фірмі, знову щось не заладилося. А така тихоня, слова зайвого не скаже. Спить з нами в одному ліжку. Не покладу ж я її у тій кімнаті, де Петро з Юрком. Отак і спимо – я посередині, вона з одного, а Микола мій з другого боку.
Люба прохаючим поглядом глянула на мою дружину.
– То може... той, Олю. Може, до вас її? У вас квартира велика, дозволяє... Бо я ж бачу, як їй ніяково... А до чужих не хочеться одсилати – можуть обідити. А я їй, тим часом, ще якусь роботу підшукаю...
– Не така вже наша квартира й велика... – без особливого ентузіазму промовила Ольга. – Та й за проживання платити треба.
– А гроші у неї ще залишилися. – запевнила Люба. – вона ж з дому недавно... То візьмете? Жіночка добра, привітна.
Чекаючи на відповідь, вона навіть чарку на стіл поставила... І таким поглядом вдивлялася на мою дружину...
Ольга не змогла опиратися.
– То де ж вона? Побачити б… Бо у тебе як не янголи то щось подібне…
– А зараз прийде, у магазин пішла, – З полегкістю промовила Люба.
На східцях застукотіли підбори. За мить до кімнати зайшла жінка, на вигляд – років сорока, з бездоганною поставою і миловидним обличчям.
– Анюта, – з порога зустріла її Люба. – А ми про тебе балакаємо. Це Оля і Федя – я тобі про них розповідала. Ми вже домовилися, вони тебе у свою квартиру беруть… У них квартира велика, будеш жити в окремій кімнаті…
– Добрий вечір. – мелодійним голосом привіталася жінка й з докором звернулася до Люби: – То це я вам так набридла, що хочете позбутися мене… Я ж намагалася все робити, щоб не бути для вас тягарем...
– Та що ти, Анюто, живи, скільки хочеш. Але ж тобі самій незручно. Ти ж сама казала, що не хочеш нам турбот…
– Та казала, але ж я... я їх не знаю...
– Отже так, – втрутилася в розмову моя дружина. – Аню, ми вас теж не знаємо. Будемо жити разом – познайомимося ближче. Та знайте – у нас порядок, ніяких п`янок і дебошів. Ми, “туристи”, повинні бути обережними. Якщо такі умови влаштовують, збирайтеся і підемо.
Я відчував, що дружині все це не дуже подобається. Але ж як відмовиш Любі?
За кілька хвилин ми забрали небагатий скарб нашої несподіваної квартирантки і попрощалися.
Того вечера ми засиділися допізна. Розчервоніла від кількох чарок, Аня розповідала, що у містечку біля Києва, де вона жила, залишилися двадцятирічний син та чоловік. Син гарний і добрий, вже працює. Дівчину має, либонь, скоро поженяться. Та хіба ж там грошей на весілля приробиш? Тож і довелося їй їхати сюди. А про чоловіка краще не згадувати – промарудила з ним життя. Знала тільки роботу та домашнє господарство і нічого радісного – ні зодягнутися, ні вийти куди – все ревнує та скандалить. Тому, ще вдома, задумала вона облаштуватися в Ізраїлі. Дітей напризволяще не залишить – гроші висилатиме, та назад вже не повернеться. Їй теж хочеться пожити, як люди. Жінка кокетливо повела плечима. Невж вона не заслуговує на те? Але за мить спохмурніла: хоча тепер сумнівається – важко тут налагодити своє життя. От і з роботою проблеми...
На останнє Ольга зауважила:
– Роботящій людині скрізь влаштуватися можна.
– Та я роботи не боюся. У нашому радгоспі багато чого довелося... Але…– її очі мрійливо зблиснули. – Коли б добрий чоловік із місцевих попався, то кращого мені й не треба.
“Он воно що”, – ми з дружиною, мовчки перезирнулися, бо за роки, прожиті у цій благословеній країні, надивилися усього. Місцевим, наші жінки скоріше були потрібні для розваги, ніж для життя. Тому, наші красуні, плануючи завоювати собі місце під ізраїльським сонцем, могли похвалитися хіба що окремими зв`язками, котрі крім утрачених сподівань ні до чого путнього не приводили. Та нехай спробує, якщо дуже хоче.
Наступного дня Оля, яка не любила відкладати справи на потім, завела розмову про Аню із нашою землячкою – Галиною, що крутила любов із місцевим. І якщо тій вірити, то справа у них йшла вже до шлюбу.
– А чого ж, познайомимо, є один такий, – відповіла Галина.
... Якось під вечір, наспівуючи під ніс щось веселенке, Аня радісно збуджена довго і старанно наряджалася.
– Сьогодні мене познайомлять з Яхумом, – відповіла на мій запитливий погляд. – Галя каже – не старий, гарний та ще й багатий. Ой, відчуваю, доведеться вам скоро нового квартиранта шукати!
На що Ольга лише скептично усміхнулася.
– Дай то боже. А квартиранти нам не потрібні, зайвий клопіт… Ти ж тільки дивись – не поспішай там відразу в постіль.
– А чого ж. Якщо буде все по-людськи, по-доброму, – вдоволено обдивлялася себе у дзеркалі. – Я ж таки гарненька, чого ж їм від мене відмовлятися, чого не полюбити?
Того вечора Аня на квартиру не повернулася. Другого дня ми зателефонували Галині. Запитали, що там і як...
– Спочатку все йшло нормально, – сердито відповіла та. – Познайомили їх, посиділи. Вона йому сподобалася, бо очиська засвітилися, немов у кота. Зібралися ми йти, а Яхум їй пропонує залишатися. Все, кажу їй тихенько, на сьогодні досить – ходімо. Але з того, що було далі, я так і не зрозуміла, чи вона така проста, чи пришелепкувата. Я її тягну до виходу, кажу, не поспішай, ще не час, а вона – ні.” Зостанусь, і все – добрий чоловік, одразу видно
Коли ми увечері прийшли з роботи, Аня була вдома. Сиділа на своєму ліжку і дивилася в бік вікна. Ольга тихенько покликала її. По обличчю Ані пролягло кілька вузеньких темних смуг від фарби, розчиненої сльозами. По під щоками смуги розмазалися і перетворилися у брудні, темні плями із нерівними краями.
– Осьо, дав гроші… Каже, йди… Покличу, коли треба…
Я ледве стримав Ольгу, готову вибухнути і майже силою повів у нашу кімнату.
– Багато бачила усяких, а таких дурних ще не доводилося! – І вже до Ані через плече. – Тобі що говорилося?!
– Та він же казав, що я така гарна. Що я буду окрасою його будинку... а потім вивів до автобусної зупинки і тицьнув оці шекелі.
– Ось зачекай! – Ольга випручалася з моїх рук і повернула до жінки. Сіла поряд, обхопила рукою за похнюплені плечі. – Кинь це! У нашій фірмі саме треба людей на прибирання офісів. Я вже казала старшому про тебе. Він згоден взяти – із двотижневим випробовувальним сроком. Гроші невеликі, зате заробіток постійний. І дітям вистачить вислати, та й безпечно від еміграційної поліції – будеш весь час у приміщенні.
Аня покопирсалася у сумочці, вийняла носовичка, провела по щокам, розмазавши фарбу ще більше, і, по-дитячому шморгнувши носом, промовила:
– Яхум сказав, що його товаришу я точно підійду. Тому якраз такі жінки до вподоби. До того ж він одинокий... Бо в Яхума, виявляеться, є нареченна...
– Ти згодна на роботу? – Оля чекала.
Аня промовчала. Дружина зневажливо глянула на неї і пішла до кухні. Аня звела на мене свої великі омиті сльозами очі.
– Але ж.., може, з тим другом щось вийде?
– Що я можу сказати? Бувають щасливі випадки, проте дуже рідко. Не з нашим щастям…
– Але ж гроші дав, – вона взяла купюру. – Аж цілих п`ятдесят шекелів!
– Дорогенька! Півгодини з проституткою коштує пітораста ше-келів. Розумієш? – просвітив я її. – Мало того, що той чоловік жлоб, він ще й намагається стати твоїм сутенером.
Очі її стали ще більшими.
– Як це – су-у-тенером?
– А так. Запропонує тебе ще одному, потім ще – і підеш по руках. А він ще й добрі гроші матиме на цьому.
– Що ти таке кажеш?! – обурилася вона. – Яхум не такий! Він не здатний на таке…
– Час покаже. – відповів я і пішов у своїх справах.
А Ольга, на другий день, прочитала Галині мораль, за такого стервозного знайомого.
– А що я. Тій дурепі ж говорилося пішли: так залишилася... І взагалі, він же силою її не затримував.
На це навіть у Ольги не знайшлося аргументів.
Через день, під вечір, Аню викликали на двір. Після чого, нашвидкуруч зібравшись, не підводячи очей, вона пішла, тихенько зачинивши за собою двері. Прийшла через два дні. Вже не плакала. З її вигляду я зрозумів – жіночка досить швидко для себе визначила, що й до чого. Певне, так воно й було.
– Тепер до мене дійшло – всі вони наволочі. То нехай хоч нормальні гроші платять. Он, – показала очима в бік столика, що слугував одночасно туалетним, бо за ним стояло велике дзеркало. На столику, поміж пляшечок із парфумами та баночок із мазями, валялися кілька пожмаканих купюр. – Гляньте – чотириста п`ятдесят шекелів. Хоч було за що терпіти оту гидоту.
– І що тепер? – запитала Оля, переводячи погляд з грошей на неї.
– А що…Чоловіка собі я все одно відшукаю. Не зараз, так пізніш – все одно знайду!
– Отаким макаром? – це вже не витримав я.
– А що? Прибирати офіси чи обпльовані під`їзди? Краще вже так…
Ми з дружиною лише мовчки глянули одне на одного.
Якось зателефонувала до нас Люба. Поцікавилася, як там Аня. Сказала, що підшукала їй роботу ще у одних багатіїв. А почуте від Ольги про останні події сприйняла по своєму.
– От бачите, я ж казала – нещасна жінка. Я вам довірила її, як своїм, а ви не догледіли...
– Ну от, розплакалася, – Оля захвилювалася. – Але ж я їй запропонувала роботу.
Я бачив, що й вона недалека від плачу, тому взявся заспокоювати її – говорячи, що ми зробили все що могли, а далі справа за нею.
...Від тієї розмови минуло трохи більше двох місяців.
Аня почала зодягатися у крикливо-яскраву одежу. На ній, при кожному рухові, брязкотіли золоті прикраси, що були нанизані на пальці, руки та шию. Виявляється, це була її давня мрія – “Хочу бути вся у золоті”.
А якось, крутячи перед моїми очима обручкою, захоплено примовляла:
– Ви тільки погляньте, яка краса, а як виблискує цей камінчик – немов сонечко. А оцей шикарний ланцюжок із сердечком, яке ще й відчиняється. Я туди фотографію синочка вкладу, щоб поближче до серця був...
Ми бачилися рідко, бо вдень були на роботі, а її "робота" починалася увечері. Гроші за проживання Аня давала вчасно, нікого на квартиру не приводила. Що нам ще потрібно? Вона доросла, має свою голову на плечах.
Якогось дня ми допізна затримались на роботі. Ще підходячи до нашого будинку, побачили світло у вікні її закапелка.
– Знову щось сталося, Аня не повинна у цей час бути дома, – з тривогою промовила Ольга.
Аню ми застали у незачиненій душовій кімнаті, (бо ванною нас домовласник не балував). З крана дзюркотіла вода. Жінка змочувала ганчірки і дивлячись у дзеркало, що висіло над раковиною умивальника, обережно, зі стогоном прикладала їх до обличчя. Я ледве не сів на підлогу, коли вона повернулася на звук наших кроків. Це було не обличчя, а суцільна маска з крововиливів та синців.
– Аню! Як це сталося!? – моя сталева Ольга заплакала.
– Як... А так, – крізь сльози тільки й мовила Аня, і вони заголосили на пару. Я цього витримати не міг і поспішив у нашу кімнату. Через деякий час туди прийшла Оля і, шморгаючи носом, розповіла, що Аня підхопила якусь болячку і, не знаючи про те, “нагородила” нею кількох чоловіків. А вони ж тут усі такі скажені... Ще й пообіцяли, що взагалі приб`ють. І що тепер бідній жінці робитити? І в поліцію не заявиш – “туристка”.
– Я стривожився.
– А то не заразне? А то ще привеземо із заробітків…
Оля зблиснула на мене очима.
– Не бійся. Не вскочиш у гречку, не привеземо!
Після того випадку Аня більше місяця не виходила з квартири. Гроші, що відкладала, пішли на дорогі ліки. Бо для “туристів” у Ізраїлі медичної страховки немає. Поменшало й дорогоцінностей…
* * *
Я дивлюся крізь віконо і бачу, як Аня усміхається до водія, невидимого через сонячні відблиски на лобовому склі, і думаю: “Певно попустило, і знову взялася за своє”. А жінка тим часом випростовується і, виграючи стегнами, прямує до будинку. Цокотять підбори на сходах. Клацає замок на дверях. Вона виринає із двірного отвору, весела й усміхнена.
– Що, не впізнали? Це я, Анюта, гарненька жіночка середніх років та середньої повноти. Чому весела?.. – Вона пройшла у свою кімнату, кинула речі на ліжко і вдоволеним голосом продовжила: – Таки знайшовся чоловік і для мене! – і помовчавши якусь мить додала. – Щоправда, трохи в роках. Та нічого, більше любитиме.
Викладаючи з поліетиленового пакета, добрячий шмат ковбаси, коробку з сиром та хлібний батон, пояснила:
– Фіма – чоловік серйозний, грошима розкидатися не звик. Він проти всяких там дорогоцінних брязкалець. Купив оце, щоб я поправлялася, бо любить кругленьких жіночок.
– Ну і скільки ж цьому Фімі? – не втримався я.
– Десь біля семидесяти, – безтурботно відповіла Аня. – Та це не головне. Головне те, що лише зі мною Фіма відчув що він ще мужчина. І я це відчула. От так, мої дорогенькі! Завтра раненько він за мною приїде!..
І вона заходилася пакувати речі.
Київ, 2002
