Звільни мене
Він йшов численними коридорами, які не хотіли за кінчуватись. Сірі стіни створювали похмуру атмосферу і змушували відчувати себе самотнім. Люстр геть не було, але звідкись м`яко виходило світло, пробиваючи темряву.
Він втомився пробувати відкрити двері - всі були зачинені. Вони були різні- з оздобленнями, з різного дерева, з випаленими малюнками, які сплітались дивними візерунками.
Він не знав, нащо тут знаходився і це його найбільше лякало.
Хоча важко сказати, що саме він відчував: здавалося, що хлопець перебуває в якомусь несвідомому тумані, думки його не слухались, розум піддавався невідомій силі і гнав його вперед, змушуючи думати, що це його власне бажання.
Проминаючи чергові двері, він раптом побачив напис на одних з них: "Стівен" - говорила табличка, міцно прибита до дерева. Звідки тут на дверях його ім`я? Хоча... хіба у світі мало Стівенів?
Лишався тільки той факт, що всі інші двері були не підписані. І він міг натрапити на цю не випадково.
Стів кілька хвилин вагався, а потім натиснув на дверну ручку, яка, здавалося, була покрита чистим сріблом. І його догадки підтвердились: двері піддалися і його вихорем засмоктало в кімнату.
Позаду грюкнули двері.
Кілька хвилин Стів не міг нічого бачити, бо в коридорі, де він тільки що був, стояла напівтемрява, а тут яскраве світло било просто в очі. Він обернувся, і перше, що помітив, це те, що двері, через які він увійшов у цю кімнату, зникли, та й не лише вони: зникли також і стіни, і стеля, і підлога... Та що там казати - це була навіть не кімната, а якесь дивне і невідоме місце.
Синє полотно над головою було схоже скоріше на натяжну стелю, аніж на небо, а ще чимось нагадувало воду.
А під ногами були... Він в це повірити не міг: всю підлогу застеляли листи, конверти, вирвані сторінки з книг, а загалом, найбільше тут було саме книг, різних форм, розмірів і вигляду.
Стіву враз стало не по собі і він не наважувався йти далі, хоча й помітив якісь нечіткі обриси чогось на горизонті. Він так би і простояв цілі години, якби невідомий тихий голос протяжно проспівав: "Іідии сюдиии".
Стів кілька разів обернувся, але нікого не помітив.
"Сюдииии" - знову почулось десь зовсім поряд справа.
Розум, який зараз ніби йому самому не належав, послухався голос і змусив врешті-решт зрушитись з місця.
Стів старався обережно пройти по книгам, аби нічого не зачепити і пошкодити. Йому було жаль їх.
Він пройшов кілька метрів і раптом побачив дівчину.
Її руки були натягнуті кайданами, які кріпились до двох дерев. Вона стояла на колінах, похиливши голову, і її довге волосся кольору воронячого крила нерівно спадало на обличчя і плечі.
- Не жалій їх, ти ніяк їх не врятуєш. Вони забуті.
Голос був дзвінкий і мелодійний, але коли він обірвався, все огорнула моторошна тиша.
- Хто ти? - голосно запитав Стів і враз злякався свого власного голосу.
Дівчина повільно підійняла голову і її очі засвітились синім вогнем.
- Я - та, хто тобі потрібен. -Відповіла вона на диво спокійно.
- Я приведу тебе до того, що ти шукаєш.
- І що ж я шукаю? - запитав Стів.
Дівчина нахилила голову вбік і уважно його розглядала, як дитина нову іграшку.
- Ти шукав мене.
- Та хто ж ти?
- Звільни мене. - скрикнула дівчина, проігнорувавши його питання.
- Але як я звільню тебе, якщо в мене немає ключів?
- А як ти зміг потрапити сюди? Усі двері, були замкнені. В тебе був лише один ключ.
- Ні, ти помиляєшся.
- А що тоді в твоїй кишені?
Стів здивовано поглянув на полонянку і потягнувся до кишені куртки.
На її дні лежав мідний ключ.
- Але... як? Як ти знала? Звідки він тут? -шоковано запитав Стів.
Але дівчина знову проігнорувала його питання і повторила слова:
- Звільни мене.
- Хто ти? Ти провидиця? Бачиш майбутнє чи щось таке?
- Звільни мене.
- Ти знаєш, що я шукаю?
- ЗВІЛЬНИ МЕНЕ! - закричала дівчина так, що Стів аж відскочив від неї, як ужалений.
- Навіщо? Я навіть не знаю твого імені. Я не знаю, хто ти.
- Я - та, хто тобі потрібен. -вже втретє за весь час повторила дівчина.
- Але в тому-то й справа, що я не знаю, хто мені потрібен. Я не знаю, що я шукаю!
- Просто звільни мене. - голос дівчини став тихим і понурим, вона схилила голову, ніби чекала своєї страти. - У тебе ж є ключ. Що тобі заважає скинути ці кайдани? - вона труснула руками і знову повисла на них, ніби підвішена.
- А раптом ти злодійка і захочеш мене вбити? - Стів невпевнено зробив крок назад.
- Але ж в тебе є ключ, щоб це перевірити. Звільнииии менеее, -протяжно заспівала дівчина, як уперше, знову підняла голову і зустрілась з його поглядом своїми синіми очима-вогнями.
Він хотів вже підійти, але ні ноги, ні руки не слухались його. Пальці заніміли, і ключ повільно впав на підлогу з гучним дзвоном. Стів навіть не помітив, куди і коли зникли книги. Дівчина стрепенулась і зітхнула.
- Пізно...
Вона піднялась з колін, за мить на руках зникли міцні кайдани.
До Стіва ніби повернулась здатність рухатися і він хотів вже зробити до дівчини крок. Тепер ця незнайомка була йому дуже навіть йому знайомою...
- Ні, не підходь. - зупинила вона його наміри. - Тепер вже пізно.
Вона поглянула уверх, на синє полотнище і підняла руки догори. За спиною розправились крила.
- Як тебе звати? - єдине, на що спромігся спитати Стів, коли зрозумів, що зараз станеться.
- Мрія. - тихо відповіла дівчина, але він її добре розчув. А потім вона злетіла і зникла у синьому мареві.
...Стів стрепенувся і прокинувся. Він заснув прямо на робочому столі, де були розкидані його рукописи. Важко зітхнув. Він, як не дивно, добре пам`ятав сон, і знав, що він означає. Стів кинув погляд на вікно, у якому царювала ніч, і підійшов до нього. Йому здавалося, що у цій густій тихій темряві він знову бачить її очі.
"Значить, це тільки сон" -прошепотів він сам до себе. - "Вона ще не полетіла"
