ВИШИВАНКА, або Психоделічні дослідження з українського Буття
з рубрики / циклу «Критика»
хоча тюремним муром всіх притисло.
Прадавні роки, місяці і числа
перебирають у живій труні.
Сомнамбулами бродять щонаймертві.
І так їм хочеться межи чужих кісток
свій непомітний віднайти куток,
щоб там боятись смерті.
Василь Стус
Олена купила собі вишиванку – з нагоди майбутньої події, на яку вона з нетерпінням чекала. Уже втретє мала виступити в НСПУ на мистецькому Фестивалі. Там збиралося вишукане товариство – і поетів-аматорів, і зрілих виконавців. Навіть талановитих діток запрошували, слухати яких – одне задоволення!
Готувалася Олена старанно, ретельно підбираючи тексти для майбутнього виступу. Вранці того дня вона вдягла нову вишиванку – і просто в ній подалася на роботу. Її виступ був у другій половині дня, тож прийшла на початку третьої… У вестибюлі НСПУ побачила Організатора заходу. Привіталася.
І от – хвилююча мить. Виступ. Олена піднімається на сцену, читає, але щось іде не так: у першому ряду ведуча з кимось розмовляє… Трохи далі сидять глядачі, які також не дуже дослухаються, оскільки хтось чекає на власний виступ, хтось уже виступив. Олена зупиняється, робить зауваження ведучій, та замовкає… І – раптом – о диво! Усі глядачі спрямовують свої погляди на неї. Серцем своїм, душею Олена «бере» одразу всю залу – і продовжує читати… Легко, невимушено! Вона переживає цю метаморфозу майже фізично: публіка «підкорилася». Читання віршів супроводжується оплесками, адже Олена вибрала з нових творів найактуальніше, найголовніше.
Напередодні, щоправда, переглядаючи правила Фестивалю, трохи здивувалася: ЖОДНОГО вірша російською. Виключення – лише для біженців зі Сходу України і з Криму. А наші, кияни, як?..
Не побачила Олена й того поета, котрий минулого року читав тут російською… Здається, його звали Олександр. Він тоді, як і вона, сидів у перших рядах, був небагатослівним. Допомагав, чим міг. У березні 2016 р. на Банковій налякана влада виставила поліцейський кордон, блокуючи цілий квартал. Але поетів до Будинку письменників змушені були пропускати, оскільки Олександр особисто керував цим процесом. То де ж він?.. Чи вдалося йому виступити цього разу?
Олена ще тоді помітила, як непросто було російськомовному поетові: читав він не дуже голосно, тож і слухали його, м’яко кажучи, не дуже… Але ж це – не просто концерт, семигодинний марафон. Чому б не запросити і російськомовних? Адже Україна – то наша спільна домівка. Ані організатори, ані будь-хто інший монопольного права любити Батьківщину не отримували. Є дуже багато патріотів російськомовних – у столиці, в першу чергу! БУДЬ-ДЕ В УКРАЇНІ.
А ще – «уміння слухати – безцінне», як написали у Фейсбуці згодом організаторі Фестивалю. Про це уже йшлося вище. Глядачі й господарі не повинні заважати виступаючим – ніякими правилами жодного фестивалю це не передбачено: усі проблеми легко можна вирішити в паузах між виступами учасників.
Тим часом, Олена, тамуючи подих, слухає ще один виступ – Речника Майдану Володимира. Він виконує власні пісні – з гітарою в руках. Спів лунає потужно, сміливо. Володимир розповідає про те, як стояв на сцені під час штурму 2014 року. Як закликав хлопців не йти на вірну смерть, під кулі. А ті – пішли. У Вічність. І тепер бард оспівував їхній подвиг так, що душа завмирала. Олені схотілося підійти до нього після виступу – і подарувати власну збірку віршів. Не могла доступитися до нього у вестибюлі – холодному, крижаному. Мабуть, неопалюваному протягом усієї зими. Коли ж нарешті наблизилася до нього, аби поспілкуватися, Володимир сказав просто: виконуйте свою Місію далі. Він бачив людину – мов рентгеном просвічував! Нічого зайвого пояснювати не довелося.
А кому ж?.. Олена згодом написала на електронну адресу листа Організаторам. Окрім подяки за їхню працю – справді титанічну – там ішлося про речі не зовсім солодкі…Наприклад, чому вряди-годи в пресі пропагують відверту сірість, підтримують не найвищого ґатунку літературу, подекуди видану просто розкішно – за рахунок автора, а то й державним коштом? На цього листа відповіді не отримала, зате – відчувала – образилися. Ледь не у вороги всього українства творчого – і малого, і великого! – записали. В тому ж Фейсбуці навіть «банити» деякі повідомлення з сайту Форуму почали – аби Олена не читала. «Заспокойтеся, дорогенькі мої землячки, – подумалося їй тоді.– Я мала на увазі – в першу чергу – тих, хто державним коштом (маючи особисті привілеї) видаються таким накладом, скільки забажається! Хто має доступ до особливих коштів без проблем – роками, десятиліттями.
Які ж висновки? Здебільшого, усі ті люди – колишня компартійна номенклатура. Вони тримаються ДРУЖНО, в своє середовище нікого не пропустять за так. А як же, Олені колись пропонували теж від того пирога – шматочок. Десь років п’ять чи шість тому. У її районі, де вона мешкає, – як раз вибори насувалися. Чергові. Підійшла до вхідних дверей – пан у дорогому костюмі стоїть, агітує сусідів на лавці: голосуйте за мене! Підійшов до Олени: я вас знаю! Є цікава пропозиція – і візитівку дає.
Олена прочитала: редактор урядової газетки на два листочки. Передзвонила згодом за вказаним телефоном, прийшла до редакції. У самісінькому центрі Києва. Той пан зустрів її радо, у власному кабінеті. Запропонував посаду – ходити на якісь офіційні заходи – у якості кореспондента, і писати про них – у тій газетці. З гордістю показав на поличку книжкову в нього за плечима, заставлену якісно виданими книжками сучасних поетів і прозаїків. Либонь, не просто так підібраних. А за принципом – ти з мого осередка, ти – НАШ. Колись разом у партії були, в комсомолі… Чи просто родичі. Або – друзі. Найкраще – член НСПУ. Але – не рядовий. НАШ. Тоді ми тебе пошануємо, видамо. Розкажемо про тебе в пресі. Словом, надінемо лавровий вінок на голову. Ще й премію тобі присудимо. Літературну – і не одну!»
Олена тоді відмовилася від пропозиції. Дуже спокусливої. Але заплатити за те потрібно було своєю творчою незалежністю. Всього лише… Вона так само відмовилася свого часу й від вступу в НСПУ. Просто пережила безсонну ніч – і зрозуміла: там її не пошанують, як належить. Ні, не буде того. Попри усі ці страждання, Олені все ж вдалося ОРГАНІЗУВАТИ ДВА ТВОРЧИХ ВЕЧОРИ в Спілці – з інтервалом у два-три роки. Наприкінці дев’яностих завзяття їй енергії вистачало – ходити скрізь, домовлятися, скликати, телефонувати… І ЛЮДИ ЙШЛИ. І гарні вечори виходили! Запам’яталася одна жіночка з НСПУ – Клавдія Олександрівна, вахтер. Тоді саме вона сиділа при вході, не так, як тепер – воєнізована охорона. Продавала книжки поетичні, видавала номерки в гардеробі… І – ЧИТАЛА ОТІ ВІРШІ У КНИЖКАХ. ЧИТАЛА, а не просто гортала сторінки. Дуже хвалила Оленині (вона як раз тоді першу збірку видала). Навіть до села не поїхала, коли та запросила на свій перший творчий вечір! Сама на ньому виступала – читала щось своє… Ця проста жінка, мудра і чесна, сказала Олені згодом «Не вступайте сюди! Вас тут обріжуть, обкарнають, заздрощами чи ще чимось подібним обплутають!» І Олена послухалася тієї поради. Згодом, сама зрозуміла усе.
…А семигодинний марафон триває. Ось – несподіваний «реверанс» у бік якогось Полідовича, діяча УПА: про нього хвилин із двадцять розповідають зі сцени НСПУ спеціально запрошені наукові співробітники інституту історії. Олена не пригадує нічого подібного минулого року – обійшлося без УПА… Адже тут – не партійні збори!
Олені якось незатишно: російськомовного поета Олександра цього року не видно, зате привид Полідовича – ось він, гуляє по залі. А проімперськи налаштовані сусіди – на Сході й на Заході – так і чекають на появу цього привиду, аби ще у чомусь звинуватити нас. Так, нещодавно Олені трапилася замітка у пресі – про якогось польського професора, який взявся науково доводити тезу про… дикість українців. Ті, мовляв, співробітничали з нацистами у роки Другої світової… Або – повідомлення часів розпаду колишньої Югославії, напередодні війни: міфологізація свідомості суспільства. Газетні публікації, побутові розмови – усе «крутиться» навколо минулого. ЯК БУЛО В МИНУЛОМУ. А нині, що відбувається сьогодні, шановні? Які ваші реальні здобутки у царині побудови Держави?
«Панове організатори! – подумки звертається вона до товариства. – Невже «українська ідея» повинна обов’язково базуватися на постулатах, м’яко кажучи, не найвищого ґатунку? Не маєте досягнень у реальному часі – то давайте вічно жити з головами, повернутими назад! З ідеями, які викликають найбільше подразнень – і сварять із сусідами, тими ж поляками? Чи стане пліч-о-пліч з вами той російськомовний поет Олександр, який іще рік тому грудьми готовий був захищати право на свободу слова??
ДУХ, ЯКИМ ВОНИ ДИХАЮТЬ,
РУЙНУЄ УКРАЇНУ.
ОЧІ, ЯКИМИ ВОНИ ДИВЛЯТЬСЯ,
ВИПРОМІНЮЮТЬ ЗНЕНАВИСТЬ,
ЛЮДИ, ЯКІ ЛЮБЛЯТЬ УКРАЇНУ
І БАЖАЮТЬ ЇЙ ДОБРА,
ЗМУШЕНІ ВІДСТОРОНЮВАТИСЬ
І ЙТИ ГЕТЬ, БО ДУХ І ОЧІ –
ТО ВОРОТА ДУШІ...
А ЩО, ЯК ДУША ЧОРНА?
Він, між іншим, самовіддано допомагав митцям пройти крізь кордон охоронців! За ким він піде, цей Олександр – у найближчому майбутньому, – якщо доведеться, не приведи Боже, захищати Батьківщину по всіх фронтах?
…Психоделічне дослідження триває: Олена уже торкнулася першого пласту «колективного підсвідомого», тепер на черзі – глибші «візії». Українці, як відомо, пережили величезну кількість психічних травм – упродовж століть. Олена про це пам’ятає. Але вона також переконана у тому, що проговорювання, у конструктивному сенсі, цих болючих моментів – першочергове завдання будь-якого мислячого українця. Психічна травма, похована десь у глибинах психіки, здатна завдати людині – чесній, прямій, відкритій – багато лиха. Оскільки така особа ототожнює себе тотально з-певним егрегором (енерго-інформаційним полем), вона не здатна розрізняти негативні аспекти, яких може виявитися чимало. Із УПА, наприклад, пов’язана сила-силенна протиріч. Достатньо зазирнути в Інтернет і переглянути хоча б постери-плакати часів Другої світової… А також – сучасні. На одних УПА – герої-визволителі, поборники незалежної України. На інших – обмежені фашистською ідеологією кати… Їх малюють і друзі, й вороги – пристрасно, завзято, вкладаючи у своє малювання то палку любов, то люту зненависть. Хіба здатна така дражлива, суперечлива тема об’єднати Україну, привести її до єдиного знаменника? З г у р т у в а т и відданих ідеї НАЦІЇ україномовних патріотів і російськомовних – тих, які, скажімо, кинулися у перші дні російсько-українського протистояння у 2014 році рити траншеї на східному та північному напрямках, намагаючись у такий спосіб захиститися від «російських танків»? Чи піде рити оті траншеї поет Олександр тепер, чи стане пліч-о-пліч із «соратниками», що нині віддалили його, відсторонилися – на ґрунті російськомовності?..
Цей нечистий дух протистояння, сварки («нам тут російської мови не потрібно») здатний не лише не об’єднати Україну, а розвалити – у прямому значенні цього слова.
Одні чубляться між собою – інші сидять осторонь… Лапки потирають від задоволення: давайте, дурні Івани, продовжуйте! О, ці жуки не стануть помирати з нудьги при згадці про УПА – вони ще олії у вогонь піділлють! ЧУЖИМИ РУКАМИ ЛЕГКО ЖАР ЗАГРІБАТИ.
…Олена зняла свою кандидатуру в Фейсбуці з усіх «постів», пов’язаних з данною группою – аби не дратувати товариство своєю присутністю. Вона зробить інакше: піде в школи, у бібліотеки, і буде напряму спілкуватися з Читачами. Вона досить часто виступала у такій ролі й раніше, але нині зрозуміла просту річ: там, де панує специфічне несприйняття тебе (на ідеологічному грунті, наприклад), годі й сподіватися на якесь визнання. Найсильніші виконавці здатні вийти за межі свого егрегору – завдяки потужній творчій енергетиці, але якщо ти – «біла ворона», подумай тристра разів, чи варто витрачати свою енегрію на «чужу церкву»?
.gif "{#}")
