Назвав сусіда тихо батьком…
Маленький хлопчик років п’яти сумно блукав по дитячому майданчику, не маючи бажання до забавок, не розділяючи захоплення таких же юних, але безтурботних хлоп’ят. Він знову чекав на маму, яка завжди поверталась пізно і дуже пізно. ..
Так він жив відколи себе пам’ятав, відколи пам’ятав маму і тільки її близьку та теплу. Всі інші люди зливались в різнобарвні, постійно нові картинки, як в калейдоскопі. Були ще якісь няні, вони не були поганими-дозволяли дивитись мультики цілісінький день, їсти печиво без міри, зачинятись наодинці у ванній, аби це все робилось тихо. Вони не були погані, вони були ніякі. Іноді навідувався дядько, але так іноді, що може й не навідувався. А ще був якийсь чоловік у дірявих шкарпетках, якому мама готувала справжню їжу, а хлопчикові вона не готувати, а замовляла десь, бо мама дуже далеко працює, дуже далеко та безмірно довго… З часом і цей незнайомець якось непомітно розчинився в тому ж калейдоскопі.
Але поруч, зовсім близько живе і посміхається чоловік, він яскравий, особливий, його неможливо переплутати з жодним іншим. Він такий міцний, він найвищий, а очі його знають все на світі, все про автомобілі, коней та чоловічі страхи. Так, він зізнався, що вони існують і вони ніяка не вада, не слабкість… Він так близько, до нього просто щодня можна доторкнутись пальчиками. Проте, проте в нього вже живе дівчинка-донька, його справжня донька. Він пестить її так щиро, він точно, однозначно точно любить її, як тільки це напевне, скоріш за все буває між батьком та дитиною, і він ніколи не поспішає, якщо вона поруч, ніколи не пропускає непоміченим її щебетання… Але хіба, хіба в нього нема, не повинно бути сина? Адже в нього немає сина! А в когось, зовсім поруч немає батька, а мав би бути, хіба ні? Хіба це не було б справедливо?
А мама чомусь відмахується від таких простих і потрібних мрій, мрій, без яких ледь можна існувати. Мамі не треба батька-вона доросла і заклопотана і сама знає усі відповіді. Проте це байдуже, це неважливо, бо можна підійти і просто, ні для чого, не окликаючи, не питаючи дозволу сказати те, що так здавлює горло, так видирається крізь зуби на повітря, сказати прості банальні для когось і найнеможливіші для іншого слова. Можна ж, можна просто назвати його Батьком, тихо, лише для себе, щоб раз почути , почути,що і йому також це доступно, що і він теж так може, він може і скаже і почує…
