Одна ніч. Де вихід?
твір-есе
“Мамо!..Мамо!..Де Ви?..” – скиглив хлопчик років чотирьох серед ночі в ліжку своєї темної маленької кімнати. Його щось оточило, спеленало, тисло – страх темряви, який прийшов за ніччю в сні без сновидінь. Прокинувшись, астронавт відкритого простору, намагався знайти точку опори, щоб остаточно не втратити себе, але її не було, була ніч повна всепоїдаючого мороку. Стіни кімнати перетворили її простір на простір труни з забитою кришкою, яку опускають до могили. Вібрації, породжені цим простором і гнанні подихом вітру, доносили до примогильної трави: “Мамо!..Мамо!..Де Ви?..”. Це крик душі, так само неусвідомленно дикий і природній, як промінчик сонця в нижніх ярусах екваторіальних джунглів Африки, яка хоче зберігти себе і звертається про допомогу до останнього бастіону надії – Матері – який першим докладе всіх зусиль життя до смерті на захист волаючого – Дитини...
“Що?! Синочку мій! Що сталось?! Я тут, ось, біля тебе... Заспокійся... Все добре... Я з тобою...(чути тільки тихеньке пошморгування носиком-кнопочкою, який вперся в нічну сорочку на грудях матері, та шовковистий шерхіт лагідноі жіночої руки, що подорожує по золотим ланам на голівці свого чада)... Шось наснилось? Щось болить?.. (горизонтальний туди-сюдишний швиденький непомітний для ока рух кнопочки, мабуть, усвідомлений Захисницею, а не відчутий нею)... Все добре... Я з тобою синочок мій рідненький... Обійми мене міцніше...(захват Атланта, що зібрався перетворити Еверест на піщинки, стає фантастичним захватом Галактики, яку, схопивши за один кінець, хочуть ривком рзкрутити в пряму хатньої доріжки з зачаровуючим візерунком)... Заспокійся, мій котику... Заспокійся... Все добре... Я з тобою... Я завжди з тобою... (Галактику залишили в спокої – нехай вихриться)... Все добре, сонечко моє ясне... рибонька моя мила... місяць мій ненаглядний... (Берегиня відчуває тількі присутність душі, що перетворилась на слух, і який в своїй уяві бачить Неньку для якої світить, гріє, плаває, літає – живе... Душа – слух, ні! – це було тисячоліття тому, а тепер Душа – уява: світить сонечко, тепле повітря пестить голе тільце, що підтюпцем біжить по зеленій траві, тримаючи своєю ручкою два пальці рідної, своєї, найулюбленішої мами в світі, яка повільною розміреною десятимильною ходою, поспішаючи, лине поряд. Сон без сноведінь, ніч мороку, труна кімнати, безопорна самотність – голос риби, якого ще ніхто не чув)... пташенятко моє небесне... (пом’ятий бантик під кнопочкою розгладжується в посмішку, таємниця про яку відома тільки автору – маленькому Да Вінчику–фантазеру)... Я поряд...”.
Оголений біг щастя, нерозгаданий сміх митця, тілесний політ фантазії і мрійна зупинка часу – ідилія раю!
Думка: “Чому в мене дві руки вільні ?” (стискання правої і лівої: кулачок – п’ятачок, кулачок – п’ятачок) – наступна: “Де мамині пальці, такі великі, м’яки, ніжні, теплі?..” (дуга намальована ручою, ще одна – простір) – інша:“Де мама ?!!” (рученята хапають туман, привид, мару) – остання:“Сам?!?!” (хрестик на свіжому пагорбі з землі, двохметровий тиск якої тримає труну, де без надії лежать зв’язані ганчір’ям руки та ноги маленької дитини, ротик якої розкривається і породжує нелюдський плювок звуків:“Мама – а – а... Мама – а – а - ”) ...
... “ – А – а – а – а” – з криком він схоплюється в ліжку, краплі поту падають на простирадло... “ Пасть закрой! Наконец же ! Дай нормально поспать хоть сегодня!” – чує голос з сусіднього ліжка і розуміє, що це всьго навсього один з жахливих снів, які стали його постійними друзями на протязі останнього місяця. Він заспокоївся, ліг на подушку, знаючи, що вже сну до ранку не буде, дивиться через темряву мряки, створеної маловатною лампочкою, на стелю і згадує...
“... гулянка на роботі ... горілка ... незадоволення ... сварка з колегою ... сором’язливе приборкання іншими ... образа ... залишення гулянки ... стальна арматурина в руках ... очікування образників ... удари і радість ... два тіла біля ніг – задоволення ... сон вдома ... арешт за нанесення тяжких тілесних ушкоджень двом колегам ... смерть одного і інвалідність іншого ... кваліфікація – умисне вбивство з обтяжуючими обставинами і нанесення тяжких тілесних ушкоджень за сукупністю ... суд ... жах ... відсутність захисту, свідків ... слова судді:”Тебе повезет если от “вышки” открутишся” ... вирок – 15 років ... з кримінальною справою не ознайомили ... касація – без змін ... скарги прокурору ... нагляд – без змін ... пройшло 7 років ... купа паперу – сміття ... відмова Пленуму Верховного Суду України про перегляд справи – смерть останньої надії ... 9 років ... нове життя, нові надії – Європейський суд з прав людини ... збір необхідних документів ... надіслання заяви ... життя душі на волі, її пісня ... лебедина пісня – повідомлення про неможливість розгляду в даний час у зв’язку з забитістю Суду справами ... 10 років ... наведення довідок про процес розгляду заяв тапорядок роботи Суду ... жодної ночі без жаху...”
“Давай будемо рахувати, що, коли черга дійде до моєї заяви, її, в найкращому випадку, приймуть до розгляду, а в ідеальному – Суд визнає порушення моїх прав Україною, але на це піде не меньше шести – восьми років. Шість – вісім років! Через цей час, я вже буду на волі, або “мотати” новий строк – хто ж мені тоді верне 15 років чи їх частину, які я провів тут, в тюрмі, з тим кретином на сусідній койці? Тоді, навіть з позитивним рішенням Суду на мою користь, можна буде лише сходити до туалету – це найбільш ефективне його використання! Кому потрібна людина сьогодні в нашій державі? Владі – цій зграї вовків? Які тримаються один одного, тримаються, а там диви свого ж і з’їли? Ні, нікому вона не потрібна, хіба ж такій же обездоленій істоті, як і сама, та, напевно, Богу. Боже! Зверни хоч Ти увагу на нашу країну, обділену і несправедливу. Я вже мільйон разів розкаявся в скоєному. Так, я винен, але ж чи на все життя? Не суд мене засудив на 15 років, а судова порука – довічно. Карають мене не за мою вину, а за вину покладену судом. Навіть смішно крізь сльози, як би раніше сказали:”без суда і слідства”. Легше, щоб тебе розстріляли і не мучитись. При Сталіні і Берії ці питання вирішувались швидко, без роздумів... Хтось двері камери відкриває чи що? Щоб уночі, такого ще ніколи не було. Що могло трапитись? Йти? Куди йти серед ночі? Побачу так побачу. Хм... А цей охоронець напевно новенький, але я його вже десь бачив? Вуса, знайомі вуса... Йде за спиною, мовчить. Хм... Де ж я його бачив? На виробництві? Незнав, що тут, в тюрмі, є такі вологі переходи. Вік живи – вік учись:вже 10 років сиджу – та не скрізь тут бував. Хм... Щось новеньке. Краще прогулятись вологими коридорами, ніж спати і бачити всяку “пургу”. Кого ж цей охоронець мені нагадує? Невже?! Обернутись ?..Сталін з лопатою!!! Звідки і для чого... Чому темно?.. Сталін... Лопата... Темно... Я що лежу? Тісно! Де? Ноги зв’язані? Руки теж?! Хм... Е, це вже цікаво – рот зав’язаний?! Лопата... Так де я?!! Лежу на м’якому,..Сталін.., стінки тверді,..лопата.., кришка – труна... Живцем поховали!!! Я хочу жити!!!” – так підступно живі думки перетворились в черговий жах смертельного сну.
І якщо в даний момент, хто-небудь знаходився б біля цього “мертвого” засудженого, то зміг би почути багатослівну арію Герасима Тургеньєва:”М-му-м-м-ум-м-“ – людина або не вміє розмовляти, або не може, бо в неї зав’язаний рот.
Чи не пошук це виходу? А Ви його знайшли, чи хоч знаєте де шукати? Я – ні!
Рівне, 2008-01-29