Добре серце
На світлому передвечірньому небі, прямо над обрієм, загорілась
яскрава зірка – Венера. Про неї Настя знала від свого батька,
який дуже захоплювався астрономією.
На вокзалі було зовсім порожньо. Дуже швидко починало сутеніти. І треба ж було тому злощасному автобусу вийти з ладу.
Бігла до вокзалу щосили, та все одно не встигла. Побачила тільки «хвіст» потягу.
Настя останній рік навчалася в Чугуївській районній дитячій художній школі імені І. Ю. Рєпіна. Додому їздила потягом. Якщо дозволяла погода, ходила пішки (а це 7-8 км). Іноді вона йшла до річки і просила знайомих хлопців переправити її на другу сторону. Можна було б піти до залізничного мосту і попросити у вартового дозволу перебігти через міст. Але ні на один з цих варіантів сьогодні наважитись не змогла, бо починало дуже швидко темніти.
Дівчина розгублено стояла на пероні, не знаючи, що робити. На станції – нікого, за вийнятком чергового, та й той зник у приміщенні. З буфету вийшов якийсь чолов’яга, явно напідпитку. Стало моторошно.
У житлових будинках, розміщених по схилу позаду вокзалу, один за одним засвітилися вікна. Темрява дуже швидко огортала все навколо. Високо в небі вималювався ріжок молодого місяця. Вже погано було видно предмети – вони перетворилися на темні силуети. На привокзальній площі увімкнули ліхтарі. Стало трохи веселіше. Але все одно, тіло її було, наче згорнута пружина, готове до будь-якої небезпеки.
Від несподіваних звуків вона здригалася і полохливо озиралася навколо.
Загорівся зелений вогник, який був сигналом для машиністів, що шлях відкритий. Дійсно, хвилин через пятнадцять до станції підійшов якийсь потяг. Настя зрозуміла, що це потяг далекого прямування. На вагонах висіли таблички «Харків-Іркутськ». В голові блискавкою промайнула думка, та вона тут же відкинула її, як безглуздість. Такі потяги на її станції не зупинялися. То ж нічого було й думати, щоб доїхати ним додому.
Та все ж внутрішній голос їй підказав:
- Іди! Спитай! А може!
І вона підбігла до найближчого вагону, запитала у провідників, чи не змогли б вони перевезти її через міст. Вони поцікавилися, що з нею трапилося. Почувши все, порадили звернутися до машиніста потягу.
- Тільки швиденько біжи, а то через три хвилини ми від’їжджаємо.
Притиснувши сумку до грудей, вона чимдуж побігла до «голови» потягу. З вікна визирнуло симпатичне обличчя юнака, мабуть, помічника машиніста. Вона, важко дихаючи, пояснила, що їй треба.
Відчинилися двері, в яких з’явився машиніст, роками, як її батько. Він уважно вислухав та й каже:
- Загалом ми не маємо права цього робити. Та куди тебе діти. Не ночувати ж тобі на вокзалі. Батьки хвилюються. Треба виручати. Он яка ніч уже надворі. Біжи до провідниць, нехай посадять тебе у вагон. Коли під’їдемо, я загальмую потяг і на хвильку зупиню. А ти швиденько вистрибуй. Зрозуміла?
Ой, ле-ле! Безмежно щаслива, стрілою полетіла вона до провідниць, які, до речі, хвилювалися за дівчину:
- Ну що, взяв?
- Взяв! Взяв!
Вона швиденько піднялася сходами в тамбур, не вірячи своїй удачі.
Засвистів свисток, стукнулися один об одного буфери, потяг сердито засопів і поволі рушив з місця.
Насті здавалося, що це казка зі щасливим кінцем. Серце ладне було вискочити з грудей, душа її співала! Кому сказати – не повірять. Скажуть, що так не буває!
Ось і міст, а за ним – рукою подати – її селище. Вона вже бачила освітлену електричним світлом рідну вулицю.
Потяг загальмував і зупинився. Настя з радістю зіскочила зі сходинок, не вірячи, що вона вдома.
- Дякую! Дякую Вам! – бігла вона за потягом і кричала машиністу слова подяки. Було видно силует чоловіка, який махав їй у відповідь рукою.
На все життя вона запам’ятала обличчя цієї доброї, зовсім чужої для неї людини, яка прийшла їй на допомогу в скрутний для неї час. Машиніст порушив правила? Так! Але інакше зробити він просто не зміг, бо у нього було добре серце.
18. 08. 2014 рік
Фото з інтернету
Смт Шевченкове, 18. 08. 2014 рік
