Маріонетка
На старій закинутій сцені нерухомо лежала маріонетка. А вгорі, над нею роїлися думки. То були думки людей, що колись давно приходили до театру – дивились, плакали і сміялись, коли сцена оживала. Та час якось усе проковтнув… Залишились тільки думки і ця забута маріонетка.
- Подивіться туди, униз, - сказала Цікава думка, - що це?
- Купа мертвого лахміття. – відказала Байдужа.
- Мені здається, воно ворушиться. – чіплялась Цікава.
Враз усі думки подивились униз. Там, майже в темряві, слабко ворухнулась маріонетка. Вона чула розмову вгорі і їй не хотілось скидатись на мертве лахміття.
- Як ви гадаєте, чому воно рухається? – питала Цікава думка.
- Це стара лялька, - одказала Всезнаюча.
- Як добре - вона жива! – зойкнула Радісна думка.
- Навіть якщо й так, це не дасть їй сили – вона стара і квола. – прошаркала Зла.
Та лялька зробила різкий рух. Потім ще один, ще. Рухи були невпевнені й слабкі.
- Вона може розсипатись! – стривожилась Боязка думка.
Маріонетці захотілось рухатись. Вона була схожа на виснаженого хворого, який давно не вставав з ліжка.
- От горе, краще б валялась собі, як раніше. – сказала Сумнівна думка.
- Ні, здається, їй полегшало. – вставила Цікава.
- Давайте підтримаємо її! – запропонувала Радісна.
- А як? – спитала Цікава.
- Я знаю! – гукнула Всезнаюча, - увімкнемо для неї музику.
- Навіщо? Щоб вона тут розтанцювалась так, що порозганяла нас в різні боки? – крикнула Зла думка.
- Треба допомогти… - тихо сказала Лагідна.
У ту ж мить зал заполонила чудова музика. Лялька рухалась, хоч їй було важко. Довгий час не вправляючись, танець давався їй зі стражданнями. Але та непереборна жага до життя, те бажання хоч щось змінити, лиш би не поневірятись за лаштунками чи тут, на самотній сцені, були її натхненням. Це єдине, що вона могла робити тепер. Крок, поворот… Дуже повільно рухи робились плавнішими, виразнішими, проте далекими від досконалості. Як би було добре, якби з’явився той сивий чоловік, режисер, що так талановито вмів їй пояснити, як саме треба грати.
І він з’явився. Перші кілька хвилин лялька гадала, що це витвір її уяви від бажання побачити режисера. Але то справді був саме він. Якимись незримими нитками його тягнуло до театру, побачити минуле.
- Подивіться, хто це? – спитала Цікава думка.
- Сторож. Він забере цю дурепу і спалить на смітнику. – бовкнула Зла.
- Невже? – зойкнула Боязка думка.
- Це режисер. – підвела риску Всезнаюча.
- Він свій чи ворог? – допитувалась Сумнівна.
- Свій! Він допоможе, я це відчуваю! – мовила Радісна думка.
І справді: за кілька днів лялька танцювала так, як колись. О, яким це було дивом для неї! У неї було все, про що можна мріяти – сцена і режисер. А ще вона танцювала сама, без мотузок, які завжди лише зв’язували рухи. Яка насолода – бути собою.
- Чому ж він пішов? – не вгавала Цікава думка, - він же зоставив її саму. Прийшов, ощасливив і зникає…
- Не знаю, подивимось. – відказала Всезнаюча думка.
- Це неправильно! Ти зобов’язана знати, - не заспокоювалась Цікава.
- Дивись краще туди, - Всезнаюча кивнула у бік залу, куди поволі зійшов режисер.
І всі заніміли від побаченого: важкі темні завіси втекли в боки, а театр переповнився глядачами, що, аплодуючи, чекали на ляльку, на її нову, ніким не бачену прем’єру. Тоді маріонетка ще не знала про успіх того вечора, вона просто була готова до відкриття – подарувати все своє єство – мистецтво – тим, хто прийшов.
А думки… Вони полетіли до людей. Але кожна, навіть Байдужа, понесла з собою малесенький шматочок надії. Бо навіть шматочка достатньо для того, щоб хтось затанцював.
Дрогобич, 2005....2010
