Роздуми
Я надзвичайно люблю бути на самоті. Десь далеко від людей, набридливої, рутинної реальності, власних переконань, розчарувань, мрій і можливостей. Надаю превагу темряві, вмикаю меланхолійну музику і наповнюю келих червоним, терпким, наче зранені надії, вином. Першим своє діло робить вино: дозволяє звільнитися давно забутим душевним пориванням від шаленої буденності, жалісливо-журливими нотами лоскоче струни душі (музика із давно потертими у мозку рядками), а тиша і темрява так ніжно, по-материнськи скидають з мене маску навіяну оточенням – маску вимогливості і протиріч, принциповості і внутрішньої незрілості. І здається, що посеред кімнати уже не я, а моя, до кісток оголена душа – щира, не загорнута у щоденну цинічність і незграбну відвертість, а у повітрі пахне вірою і ладаном – єдиними свідками мого душевного сп’янінння. І такі хвилини я розумію, що віднайшов свою справжню сутність, єство, закладене могутньою та гармонійною силою, і що воно не має нічого спільного з тим, яким ти мене побачиш завтра.
Життя вносить коректури у долі, події, характери: комусь воно тепло дарує радість, а комусь додає сірих випробувань. Виправлення, яке ще довго залишиться у серці шматком розплавленого заліза – це безжальна втрата, чуттєвий злочин: я вже давно розівчився довіряти людям, розуміти значення слова «любов», кидати на поталу чужій людині свою душу. Любов не потребує свідчень, доказів і перевірок. Більше того, де вони починаються, там від цим 5 букв, наче від бляклого напису на піску після морської бурі та люті, залишаються лише рубці. Можливо, кохання дається людині як подарунок, лиш раз на все життя і то із неба?
Занадто буденно вважати, що людські стосунки – це ідентичні погляди на життя, думки, почуття, обов’язки, відповідальність. Маленький натхненний порив із найтемнішого закутка мого зболілого, але непереможеного серця, підказує, що це значно інтимніше. Це, коли два серця б’ються в одному ритмі, коли лише погляд важить більше за слово, коли розуміння та пізнання затьмарюють усі незгоди. Проте, є щось ще… Свобода. Вона немов би гірський вітерець вдихає життя в давно завмерлі слова, наче живильна вода зцілює душу, осяює цілющими, сповненими життєдайним теплом та легковірною радістю, променями. Там, де закінчується свобода, починається співіснування.
Я справді сподіваюся, що одного прекрасного ранку, коли від радості прийдешньому дню у твоє вікно загляне сонце, ти прокинешся від пустотливого, незайманого, невагомо-ніжного поцілунку вітру і почуєш, нашептані ангелами слова щастя та розуміння. А тим часом у твоє крихітне, тепле, не понівечене серце маленькими кроками загляне таке незрозуміле досі почуття…
Я незчувся як спорожнів келих, затихла музика, хвилини блаженства і мрійливо-захоплене тління мене давно покинуло. Мовчки сидів у кріслі, у голову, чи то від страху чи від сорому, не насмілювалася заглянути ні одна думка, так часто вони не давали мені спокою, наче рій бджіл безперестанку переслідували мою свідомість, а зараз безоглядно покинули, навіть не попрощавшись. Вслухаюсь у тишу, заворожений її криком. За вікном вирувало життя і чекало, коли я невпевненим ходом вступлю у цей метушливий, неминучий вир. Зненацька я відчув невидимий, приємно-солодкий, доторк, серце щось незграбно тихо нашіптувало та мені потрібно було пережити воскресіння, звільнення від безодні та мари, зачерствілих та спустошених думок, щоб зрозуміти його. Сходило сонце…
